Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

зробити для тебе те, що ми робимо для тих, кого люблять боги і хто поволі помирає на островах: дозволь сісти біля твого сінника при світлі вогнища і вислухати ту історію, яку ти вже так давно хочеш оповісти. Історію життя, яка, як виявилося по багатьох роках, була з самого початку історією смерті. Як ото бува, коли живеш, продовжуєш жити, а потім умираєш, а за тобою спостерігає хижа птаха, що живиться стервом, — Недет, богиня попелу.
АНАДНЕДЕТ (1)

І мовила ангел:

Я вже знаю, що це таке — писання. У нас складали мапи: мапи моря, мапи вод між Тінімаветом, Седсо і Джівом. І мапи річок, власне, великих рік — Діет, Катапней і Тадбаті-Нут, рік, що створили нашу країну боліт на своєму шляху до моря, яке оточило нас звідусіль. Ми складали ті мапи на шкірах. Спершу слід було намалювати лінії розчиненим водою попелом, а потім обвести їх шматочком гарячого заліза. За багато сезонів наш дім наповнився отими мапами, порозвішуваними на стінах: зі скрученими краями, у світлі очеретяної скіпки вони скидалися на маски.

Якщо хочете почути мій анаднедет, то розпочати доведеться з мапи, і це має бути мапа країни Кіем. Мапа Кіема, Чорної Землі, вологої та блискучої, що її звуть іще Коров'ячою Щелепою. Я описала б її наступним чином:

Є три ріки, що наповнюються й живляться сотнею приток; бурі, повноводі, вони вивергають свою ношу в море. На прузі моря постають сяйливі гирла, лагуни, що ширять запах намулу, плаский заболочений ландшафт, що його так полюбляють птахи. На півночі зачаїлися дрімучі праліси; тут ріки мчать свої води серед тиші. Ближче до заходу берегова лінія переростає у блакитні пагорби, на яких облаштовано терасові сади; повітря тут холоднішає. Великий храм дивиться згори на села, розкидані подекуди у багнюці.

* * *

Це одна мапа. Але є й інша.

Хатини стоять на палях; біля них у багні лежать шкіряні човни, припнуті до жердин. Цей світ наскрізь просяк вологою. По ньому пролягли вузькі протоки, проходи поміж хатинами, і зеленкаве світло тихо відбивається проти неба. Є тут і ліс, а в ньому кишить від джодіаму, які ссатимуть твою кров, хіба що завбачливо прихопиш зі собою курячі кістки, загорнуті в бананове листя; таку поживу вони люблять, отож лишень почуєш у темряві дзижчання їх крихітних дзвіночків — мерщій клади цю свою офіру на коріння дерева. Ліс повен небезпек: відьми гарцюють на своїх гієнах; душі померлих ховаються під личиною величезних кажанів-плодожерок; галявини, оточені забризканими кров'ю частоколами, де приносяться жертви при настанні воєн, землетрусів, епідемій, штормів на морі. Отакий ліс, густий і урочистий. А далі — річки, що течуть собі під деревами, брунатні й мерехтливі; вагітні жінки ходять туди молитися і кидають у воду намисто Джабджабноту, гіпопотам’ячому богові з роздутою утробою і важкими жіночими грудьми. Якщо повернути від річки та повеслувати човном у котрийсь із рукавів, відкриваються розлогі намулові рівнини, що іскряться на сонці; тут полюють на вугра, а небо забарвлене легкими мазками фламінго. Тут можна надибати яку-небудь стареньку, яка занурює свій дзбанок у води священної ріки Діет; якщо у такий дзбанок зазирнеш — позбудешся очей.

Отам-то, власне, ми й жили — в Кіемі. Ми були готан, злидарі, без жодного статусу. Інші називали нас «людьми без джат». Так нас називали, поки я була малою, ще до того, як захворіла: пізніше нас почали називати іншими іменами, гіршими. Хоч би як нас обзивали, хоч би що казали, мама усміхалася до кривдників. Усмішка в неї була непевною, що зветься — усмішка ідіота. Усміхалася, заламувала руки під спідницею, дивилася тривожно і починала плакати. А потім знову посміхалася. Так тривало роками.

* * *

Але він, мій батько, не був одним з нас. Мій батько мав джат, і його джат була однією з найсильніших на півдні Тінімавету. Він був вельможею, сином керманича, цілителем птахів, який навчався у двох чанаві на пагорбах. Він умів читати воду. Вмів читати з облич, дерев, громів, криків сови і мертвих цвіркунів. Скільки себе пам'ятаю, він був геть сивим. Що іще можна про нього сказати? Я любила його, та й зараз продовжую любити. І я схожа на нього, завжди була схожа на нього, а не на матір.

Коли я була зовсім малою, він не жив з нами. Був тоді у вчителів-чанаві. Мати часто про нього розповідала. Коли інші діти мене дражнили, вона казала: почекай-но, ось прийде твій батько… Тоді матимеш джат, найкращу джат у світі. А хто мій батько? — питала я. Вона відповідала: річковий король. Людина з місяця, принц, зірка, що скотилася з неба. Отож я навіть не здивувалася, коли одного дня він устромив голову в двері, і я побачила його сиве волосся і таку ж бороду, що скидалися на світло зорі чи дощ.

Отже, це вона, — промовив батько. То він так про мене сказав, і очеретяна скіпка освітила його усмішку. Не міг дочекатися, коли вже мене побачить. Він зайшов до кімнати, а я застерегла: уважай на бабусю. Він спочатку здивувався, а потім засміявся: яка бистроока дівчинка!

Бач, на той час ще була жива мати моєї матері; її загортали у шкіру, щоб вона не дряпала себе брудними нігтями. Вона так всохла, що зробилася маленька, як дитина, висохла до такого стану, якого, здавалося б, не могла сягнути жива істота: була зовсім скоцюрблена і німа. Можна було уявити собі, що підносиш її і трусиш, як гарбуз, і запилюжені нутрощі торохтять у неї всередині. Часто я сама, маючи заледве шість років, брала її на прогулянку: піднімала, заносила на свій човен і веслувала. Отака вона була крихітна. Батько переступив через неї