Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

та сів біля нас. З’їж що-небудь, з’їж, — припрошувала мати. Були датчі в кокосовому молоці, рис, буйволячий сир, дзбанок просяного пива, що його мати сама варила. Цілий дім пахнув щастям і їжею.

За хвильку, — відповів батько. Я спостерігала, як він одкрив свою торбину і витяг щось червонувате, схоже на глину. Він з такою любов'ю торкнувся того предмета своїми тонкими долонями, що я зрозуміла: це була джат. Він обережно поклав її під стіною.

* * *

Я веслую; бабуся біля мене в човні. Її маленьке обличчя задерте до неба. Ми уникаємо великого каналу, який провадить до моря. Я поволі гребу посеред очеретів, повз зелені обшири рису, в сонячному світлі й в теплі, наді мною ширяють бабки. Вода мутна і бура; обличчя моєї бабусі стає ще темнішим проти сонця, ще більш поморщеним, але її ніщо не засмучує, ніщо їй не заважає. Я співаю їй:

Мій батечко — це пальма, а матуся — жакаранда. Я пливу з Ілавету до Прева в моєму човнику, малому шкіряному човнику.

Кіем відомий своєю магією. Навіть ви, безбожники з Тіому, кличете нас, коли вам треба вилікувати хвороби або вигнати привидів. У нас є потужні хірурги, цілителі леопардів, цілителі крокодилів і цілителі птахів, як мій батько; так звані «люди туману». Можна побачити, як вони дім за домом відвідують хворих людей: статечні, урочисті, сидять випроставшись у своїх човнах, за спиною звисають мавпячі шкури, в руках маленькі торбинки з жаб'ячої шкіри; їхні помічники виють і б'ють у мідні дзвони. Крім лікування, вони також благословляють музичні інструменти, позбавляють від бородавок, прикликають місяць. Вони борються з відьмами, які поночі гасають лісами. Якщо ти раптом втратиш душу, вони можуть, одягшись у сіре чаплине пір'я й закривши очі, перенестися на сяючу землю і пошукати тебе там.

Вночі вони пропливають повз наші доми, б'ючи у дзвони. Ми спостерігаємо за ними, поприсідавши навпочіпки у дверях. Їхні човни пливуть, низько занурившись у воду, обтикані смолоскипами. Звідусюди чути звуки шемрання: то люди підкрадаються до дверей, піднімають запинала, вдивляються у відблиски на воді. Човен зупиняється, швартується до стовпа, до нього спускається мотузяна драбина, і вони піднімаються в дім. Це не наш дім. Тепер уже звідусіль чути зітхання, співчутливі бурмотіння і… таємний тріумф. На Кіемі завжди радієш з чужого нещастя.

* * *

Так, вони всі такі, окрім моєї матері. Вона нічого не розуміє; вона занадто дурна, щоб навчитися поводитися як слід. Її співчуття справжнє. О! як жахливо! — стогне вона, заламуючи руки, а іноді навіть ридає над горем інших. Вона плаче над людьми, яких ми навіть не знаємо, ба гірше — над людьми, яких ми знаємо, як, наприклад, ота потворна Деб-Нін з очима-щілинками і задертою губою, що ото щоразу плює у воду, коли ми пропливаємо повз, і дозволяє своєму синочкові розгойдувати мій човен, а сама дивитися, шкіриться і нічого йому за те не каже. Деб-Нін захворіла, коли мені було тринадцять, — раніше, ніж захворіла я. Вона кашляла і лежала на підлозі з опухлим стегном. Всі зітхали, а насправді раділи з того, бо ненавиділи Деб-Нін; я впевнена, що хворобу на неї наслала відьма. А моя мати рюмсала. Ой, бідна жінка. Уяви собі, який ідіотизм. Я сказала матері: та якби ти захворіла, вона б тільки зраділа з того. Мати витріщилася на мене, і знову їй на очі навернулися ті нікчемні сльози. Сльози були її багатством, тим єдиним, чого вона мала подостатком.

* * *

Батько не плакав. Перед лицем страждання він завше був спокійний, гідний. Він знав, як це — бути сумним. Думаю, він був сумніший за матір, незважаючи на всі її нещастя, тому що розумів більше. У нього не було того захисту, що дається невіглаством. Він не міг плакати через смерть якоїсь там страшної жінки, такої як Деб-Нін, але був з того приводу ще сумніший, тому що всі були в жалобі за істотою, яку ненавиділи, тому що світ був огидний і просотаний брехнею. Він забрав мене на свій човен. Ми спустилися потоком від Тадбаті-Нат у напрямку великого каналу, подалі від похорону, від грифів, що кружляють поблизу, від смороду вогнища, від диму, що заповзає до лісу, від бамкання дзвонів і виття численних голосів. Ми попливли у відкрите море. Батько веслував, аж поки ми не досягли місця, де повітря було чистим і не чути було похорону. Вода синіла, а сонце так гріло, що ми повідкривали свої солом'яні парасольки і вмостилися під ними і дрейфували, щасливі, на високих хвилях. Довго грали у в’єт, і одного разу мені навіть вдалося перемогти. Потім ми розгорнули взятий з собою обід, поїли й попили. Повернулися аж тоді, як сонце занурилося у хвилі, в селі запалили вогонь у хатинах, а Деб-Нін перетворилася на попіл.

* * *

Я знаю, що люди помітили нашу відсутність на похороні та що це дало їм ще більше підстав наговорювати різне на нас. Нас підозрювали в чаклунстві, в нацьковуванні джат на людей. І, можливо, вони мали рацію, принаймні щодо мене. Батько був занадто добрий, щоб завдати комусь шкоди, а мати була занадто дурна для цього; але я… я не була ані святою, ані дурепою. Часто замислювалася над цим, запитувала себе — чи я часом не відьма? Вертіла цією думкою так і сяк, відчувала піднесення й страх. В Кіемі часто викривали відьом та відьмаків, які самі не підозрювали своєї природи, тих, у яких сиділо зло