Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Я рішуче витяг кресало, але воно в ту ж мить опинилося у руці запорожця. Попутно, іншою рукою Василь, схопивши за комір, поставив мене на ноги.

— Що? — злегка обурився я. — А тепер що не так? Чи світло і тепло вже нам непотребне?

— Порох... — Полупуд вказав на барильця. — Може і змокрів, але краще спершу переконатися. Бачиш, скільки його тут? Одна необережна іскра — і яр стане не тільки ширшим, але і трохи глибшим.

Бочівки я зауважив, але що в них порох, не здогадався. Думав, вино або масло. Ну, або що там ще в них зберігають?.. Квашені яблука, капуста, огірки... Хоча ні, від тих продуктів такий характерний запах, що їх ні з чим не сплутати. І якщо в кожному діжці хоча б по відру... Такий феєрверк... не те що тіло — душу на клапті пошматує...

— І звідки таке добро? — повторив запитання Полупуд, виймаючи з одного згортка мушкета. — Ґнотовий самопал... Старовинна зброя. Тепер не часто стрінеш.

— Я ж казав... — потис плечима Балда. — Козаки тут ховалися. Йшли обозом, а татари їх вистежили. Відбитися — замало сил, а з вантажем — не втекти. Ось і залишили все тут. Сказали, що наступного літа заберуть. Та так донині і не повернулися. Забули, мабуть...

— І коли це сталося? Не пригадаєш?

— Півстоліття, напевно, минуло вже. А може і більше... Я роки не рахую.

— Гм... — Василь почухав підборіддя, але вус смикати не став, зайнявся мушкетом. — Чи не той це обоз, що кошовий гетьману Свірговському відправив? І котрий ні до полковника Ганжі, ні до самого гетьмана так і не дійшов?.. Як будемо в Січі, треба буде скарбничого повідомити — не гоже добру пропадати. Та й Феська Покотила відбілити посмертно. Багато хто тоді нарікав, що кошовий навмисне гетьману підмогу не надіслав. Через що той і загинув під Кілією. А воно, бач, як вийшло...

 Говорячи все це козак оглянув мушкет і розкрив один з малих діжок. Сунув руку всередину і невдоволено скривився.

— Таки відсирів... Не буде толку...

Розкрив другий, третій, четвертий...

— Що таке не щастить і як з цим боротися? — прокоментував я вираз його обличчя. — Зовсім не годиться?

— Сушити треба...

Я подивився на полиці, що тягнулися вздовж стіни.

— Сушити, кажеш? А перевір найдальше, верхнє барильце. Повітря в печері не затхле. Значить, є протяг. Може, там нагорі не так волого, як біля входу?

Цю бочівку Василь відкривав не поспішаючи. Здалося навіть, що він спершу прошепотів молитву. А може, і не здалося, оскільки Балда забурчав щось невдоволено і бочком-бочком відсунувся від козака подалі.

— Є! Сухий! — на радощах козак забув де знаходиться і запустив таке відлуння, що усіх щедро обдало грудками землі і струмками піску, що щедро посипався зі стелі.

— Обережніше… — шикнув на нього байрачник. — Я, якщо завалить, років через десять або двадцять випорпаюся. Але ви навряд чи до того часу доживете... Провізії тут ніякої немає.

— Мовчу, мовчу... — Василь замалим не пританцьовував. Що було зовсім для нього не характерно. Видно, допекло козакові… — Живемо, Петрусю. Тепер нам сам чорт не брат... Зараз, зараз...

Запорожець швидко знайшов на полицях все, що потрібно: кулі, пижі, гніт... Вміло і вправно зарядив відразу десяток мушкетів і переніс ближче до виходу. Потім запалив кілька смолоскипів, вставив їх у спеціальні кріплення, прироблені до стелажів — в печері відразу зробилося світліше і затишніше. Один сунув мені.

— Ставай позаду. Як вистрелю — підпалюй гніт і подавай. Тільки не поспішай. Якщо бабахне всередині, байрачник добре каже — не виберемося. Зрозумів?

— Так.

— Ну, тоді почнемо, з Божою допомогою. Приходи кума милуватися...

Полупуд приліг за барикадою. Впав на неї грудьми і так далеко висунув мушкета, що здалося, ніби взагалі викинув. Гримнув постріл, і зовні пролунав вереск підранка. Василь швидко схопився, одним ривком відсунув набік ту бочівку, що перекривала вхід, сам став у проході і вимогливо простягнув руку.

Вчасно. Я ж підпалив гніт відразу, як Василь вистрелив.

— Бабах!

Розряджений мушкет впав під ноги, і я всунув у долоню запорожця третій самопал.

— Бабах!

Четвертий...

— Бабах!

П'ятий... Шостий...

— А щоб тебе! — запорожець позадкував, намагаючись ногою відіпхнути, насідаючого пса. Тому зовсім трохи не вистачало місця, щоб приноровитися і хапнути Полупуда за стегно. — Та відчепися ж ти, холеро!

Судячи з усього, козакові було не до мушкета, а запал вже тлів. Загалом, міркувати ніколи. Я присів, примірявся і коли пес знову кинувся вперед, сунув дуло йому в пащу. Той, не розібравшись, вчепився в залізо зубами і рвонув до себе. Я не став чинити опір, навпаки подався вперед, намагаючись виштовхнути мушкета з печери якнайдалі. Відчув пес щось чи ні, але в останню секунду перед тим, як гримнув постріл, я встиг побачити його очі. Не сумні, як зазвичай у собак, а майже білі від люті та ненависті.

Бабахнуло гідно. Але, на щастя, як і раніше, майже зовні. Зате приклад норовливо підстрибнув і засвітив мені в чоло.