Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 36

Вивівши нас за ворота Верхнього міста, купець зупинився і вказав на вуличку, що повертала ліворуч. Якщо у Верхньому місті будинки стояли щільним кільцем, плечем до плеча, немов вартові, а в Нижньому — нагадували людей, що безладно скупчилися перед чимось цікавим, через що задні напирали і ледь не лізли на плечі тих, хто попереду, — то тут двоповерхові особняки розташувалися без тісняви. Кожна будівля займала вподобане місце, не заважаючи іншим. Мешканці цих палациків уже піднялися над народом, але ще не настільки побоювалися його, щоб будувати персональні фортеці і ховатися від інших городян за їх мурами.

— Бачите той будинок? З двома димарями і закритими віконницями на другому поверсі?

— З флюгером у вигляді стріли?

— Так...

Добротний двоповерховий дім, під злегка порослим мохом дахом з сірої черепиці, стояв трохи на осібно, задньою частиною впритул до фортечного муру, що відділяв Середнє місто від Нижнього. Наче господар вирішив заощадити на будматеріалах. А чому б і ні? Я читав десь, що в багатьох замках, для посилення стіни, через певні відстані зсередини зводилися укоси-підпірки, і в результаті виходило майже готовий тристінок. Зашити перед, навісити вікна-двері, затягти дах і готова комора... Або яке інше господарське приміщення, залежно від потреб. Тут трохи інакше, але теж схоже. А ще, враховуючи основний фах турка, можна було зробити потайний хід, щоб у будь-який час, непомітно для сторожі, покидати середмістя чи приймати таємних відвідувачів.

— Ось там я і буду вас чекати. Коли б ви не прийшли. Хоч на світанку... А якщо, раптом, щось змусить мене ненадовго відлучитися — скажіть слугам, що ви... ммм... спадкоємці Ворона. Вам подадуть вечерю, а мене сповістять.

— Добре…

До цієї хвилини я не особливо розглядався по боках. Потрапити в нове місце завжди цікаво і безліч дрібниць привертають увагу... якщо ти звичайний турист. А коли «на завданні», то якось не до оглядин визначних пам'яток. Іншим голова забита. Та й надлишок адреналіну уважності не сприяє.

Зате тепер, коли все, нібито владналося...

Маю на увазі, що нам вдалося знайти таємничого «торговця шкірою» Ібрагіма, і той — фактично підтвердив, що саме йому Ворон віз таємничий ключ. А значить, перша частина завдання виконана, і залишилося лише придумати спосіб розговорити турка. Але, про це вже нехай голова у «старших» товаришів болить. З урахуванням їхнього багатого життєвого досвіду, який «син помилок важких». А я на підхваті постою.

Тобто, зараз можна і очі повитріщати. Все ж не кожному уродженцю третього тисячоліття вдається перенестися на декілька сотень років назад. Хоча, якщо чесно, нічого особливого. Майже те саме, як зайти в старі райони будь-якого міста з давньою історією, особливо під час великих свят — коли в центральній частині перекривають автомобільний рух... А ще — жодних рекламних щитів, між будинками не провисають кабелі, а на дахах немає антен. Зате люди в усі часи однаково галасливо метушаться і кудись поспішають. Чисто, як річка, після сильного дощу, вирує в берегах... Зійди нижче, в сенсі, ступни вперед, на бруківку середмістя, і людський вир підхопить тебе, потягне за собою всупереч волі і бажанню. Цікаво, тут так завжди? Завершився робочий день і мешканці квапляться додому, поки вареники та борщі не охололи...

— Що за переполох? — чухаючи потилицю, запитав Семен у купця. — Зранку значно спокійніше було. І димом... — він з силою втягнув повітря, поводячи головою на всі боки, — не пахне. Тіпун мені на язик.

Угу, значить, не завжди так... Нездорова якась метушня. Неправильна.

— А, це... — невдоволено скривився купець, наче кисле розкусив. — Чернь розваг жадає. На страту поспішають. До речі, не бажаєте глянути? З вікон другого поверху мого будинку буде добре ешафот видно.

— Теж мені забава: витріщатися на те, як людину життя позбавляють... — відмахнувся Тіпун. — Мало я смертей бачив? Дивний народ... Жадаєш крові — піди, убий ворога. Хоч якась користь. А дивитися на страту... Не розумію.

— Згоден. Тільки, зараз як раз ворогів усього міста карати будуть... — посміхнувся Хасан-ага. — Сьогодні, в Кизи-Кермені на ешафот поведуть портових митарів і збирачів податі.

— Ух, ти!.. — зацікавився я. — І на чому ж їх спіймали? Невже мзду брали? От негідники... Як їм не соромно, казну обдирати…

— Піймали?  — здивовано перепитав турок. — Навіщо їх ловити? Вони нікуди не тікали...

— Не звертай уваги, шановний Хасан-ага, — смикнув мене за рукав Семен. — Мій учень настільки допитливий, що як дати йому можливість — будь-якого до смерті заговорить... тіпун мені на язик. Я сам йому все поясню, пізніше. А зараз, час йти. Якщо хочемо вернутися хоч до півночі.

 — Так, так... — енергійно закивав гостроносий. — Звичайно. Справа насамперед. Я не прощаюся і нехай вам щастить.

Тіпун кивнув, схопив мене під руку, немов лещатами затис лікоть, і з розбігу пірнув в людський вир.

Природно, ми тут же натрапили на якогось панича, вирядженого на східний манер в жупан і шаровари яскравого забарвлення. «Фазан» обурено зойкнув, відкрив рота... подивився на нас... і закрив. Не знаю, яке враження справляла на звичайних городян моя фізіономія і одяг, після всіх пережитих пригод, але вистачило б і одного керманича. Я якось не приглядався до Семена раніше. А навіщо? Що він — красна дівиця, щоб на нього витріщатися? Але зараз, оцінив і зрозумів, що зустрінь подібну особу в минулому житті — ввечері та в напівтемній підворітті... Угу... Буття визначає не тільки свідомість, а й на зовнішність теж свій відбиток накладає. Як печать...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍