Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

але їхній розум ясніший за його, комп’ютерні проблеми вони розуміють швидше й точніше, ніж розумітиме коли-небудь він. У дискусіях він навряд чи може запропонувати свою думку, йому завжди доводиться вдавати, ніби він розуміє, тоді як насправді не розуміє, а вже потім додумуватися самому. Чому американські фірми повинні брати такого, як він? Америка — не Англія. Америка сувора і нещадна: якщо він, блефуючи, якимсь чином знайде собі там роботу, його невдовзі викриють. Крім того, він читав Аллена Ґінзберґа, читав Вільяма Берроуза. Він знає, що Америка робить із митцями: доводить їх до божевілля, ізолює їх, висилає.

— Ти можеш отримати стипендію в якомусь університеті, — каже Ґанапаті. — Я ж отримав, ти не матимеш ніякого клопоту.

Джон здивовано дивиться на нього. Невже Ґанапаті такий наївний? Точиться «холодна війна». Америка і Росія конкурують за серце і розум індійців, іракців, нігерійців, і стипендії для навчання в університетах — один зі стимулів, які їм пропонують. Серце і розум білих не цікаві їм і, безперечно, не цікаві серце і розум нечисленних і недоречних білих в Африці.

— Я подумаю, — каже він і міняє тему розмови. Він не має наміру думати над цим.

На фотографії на передній сторінці газети «Guardian» в’єтнамський солдат у мундирі американського зразка безпорадно дивиться на море вогню. «Партизани знищили американську базу», — сповіщає назва статті. Група в’єтконгівських диверсантів прорізала собі шлях крізь колючий дріт американської військово-повітряної бази в Плейку, знищила двадцять чотири літаки і підпалила склад пального. Всі вони загинули.

Ґанапаті, що показав Джонові газету, радіє, та й він сам відчув порив схвалення. Відколи він приїхав до Англії, британські газети і Бі-бі-сі розповідали про американські звитяги, під час яких в’єтконгівців убивали тисячами, натомість американці виходили неушкодженими. Якщо десь і лунало слово критики на адресу американців, то найприглушеніше. Сам Джон не міг присилувати себе читати повідомлення про хід бойових дій — так-бо вони виснажували його. А тепер в’єтконгівці дали незаперечну героїчну відповідь.

Джон і Ґанапаті ніколи не обговорювали В’єтнам. Ґанапаті вчився в Америці, тож Джон припускав, що індієць або підтримує американців, або байдужий до цієї війни, як були байдужі решта службовців «International Computers». А тепер несподівано в усмішці Ґанапаті, в блиску очей він побачив його приховане обличчя. Попри захват перед американською ефективністю і тугу за американськими гамбургерами Ґанапаті на стороні в’єтнамців, бо це його азіатські брати.

Оце й усе. На цьому й скінчилося. Про цю війну вони більше не згадували. Але Джон тепер ще частіше запитує себе, щó Ґанапаті робить в Англії, під Лондоном, працюючи над проектом, до якого не відчуває ніякої поваги? Чи не було б йому краще жити в Азії, воювати з американцями? Може, треба поговорити з ним, сказати про це?

Ну, а він сам? Якщо доля Ґанапаті в Азії, то де його доля? Чи знехтує В’єтконг його походження і прийме його послуги, якщо не солдата чи диверсанта-самогубці, то скромного помічника? А якщо ні, то як щодо друзів і союзників В’єтконгу — китайців?

Джон пише в китайське посольство в Лондоні. Підозрюючи, що китайці не використовують комп’ютерів, він нічого не каже про комп’ютерне програмування. Він готовий приїхати і викладати англійську мову в Китаї, пише він, це був би його внесок до світової боротьби. Платня для нього не має значення.

Він посилає листа й чекає відповіді. Тим часом купує самовчитель китайської мови і починає вчитися вимовляти крізь зціплені зуби дивні звуки.

Минають дні за днями, від китайців ніякої відповіді. Може, британські таємні служби перехопили листа і знищили його? Невже вони справді перехоплюють і знищують усі листи до китайського посольства? Якщо так, який сенс дозволяти китайцям мати посольство в Лондоні? Або, може, перехопивши лист, таємні служби переправили його в міністерство внутрішніх справ з повідомленням, скажімо, що південноафриканець, який працює в компанії «International Computers», засвідчив симпатії до комуністів? Невже він утратить роботу і його вишлють з Англії з політичних міркувань? Якщо таке станеться, він не заперечуватиме. Нехай доля скаже своє слово, він готовий змиритися з ним.

Під час поїздок до Лондона Джон і далі ходить у кінотеатри, але насолоду дивитися кіно йому псує дедалі гірший зір. Тепер йому доводиться сідати в перший ряд, щоб читати субтитри, і навіть тоді він змушений терти і напружувати очі.

Він пішов до окуліста і вийшов з окулярами в чорній роговій оправі. В дзеркалі він став ще більше схожий на комічного вченого, яким його бачив майор Аркрайт. З другого боку, дивлячись у вікно, він здивований, що може розрізняти окремі листочки на деревах. Відколи він пам’ятає себе, дерева завжди були для нього розмитою зеленню. Невже йому все життя треба було носити окуляри? Невже саме це пояснює, чому він так погано грав у крикет, чому м’яч, здавалося, завжди прилітав до нього нізвідки?

Кінець кінцем, ми завжди стаємо схожі на свої ідеальні «я», писав Бодлер. Обличчя, з яким ми народилися, мало-помалу поступається бажаному обличчю, обличчю наших потаємних мрій. Чи оте обличчя в дзеркалі — справді обличчя його мрій, видовжене скорботне обличчя з м’якими вразливими вустами, а тепер ще й з пустими очима, закритими окулярами?

Перший фільм, який Джон дивиться в окулярах, — «Євангеліє від св. Матвія» Пазоліні. Фільм розхвилював його. Після п’яти років навчання в католицькій школі він думав, що його вже ніколи не зворушать християнські образи. Виявилося, ні. У фільмі блідий, кістлявий Ісус, що сахається дотику інших людей, ходить босоніж і виголошує пророцтва та інвективи, реальний такою мірою, якою ніколи не був Ісус із закривавленим серцем. Джон здригається, коли Ісусові цвяхами пробивають долоні, а коли розкривають його труну, бачать, що вона порожня, і янгол сповіщає скорботним жінкам: «Нема його тут, бо воскрес», потім вибухає католицька меса «Missa Luba» з конголезькими піснями, і місцевий простолюд, кульгаві й каліки, зневажені та відкинуті, примчали і прикульгали з обличчями, осяяними радістю, щоб спільно радіти добрій новині, його серце теж мало не вибухнуло, сльози екзальтації, якої він не розумів, побігли його щоками, і він потай витер їх, перше ніж знову вийти в світ.

Під час іншої виправи до міста у вікні букіністичної книгарні неподалік від Чарінґ-Кросс-роуд Джон помічає грубеньку книжку з фіалковою палітуркою — «Уотт» Семюеля Беккета, опублікований видавництвом «Olimpia Press». Це видавництво відоме: з безпечної гавані в Парижі публікує порнографію англійською мовою для передплатників у Англії та Америці. А водночас публікує найсміливіші авангардні твори, наприклад «Лоліту» Володимира Набокова. Навряд чи Семюел