Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

він більший, ніж я думала. Знаю, шо ти ніко­му в Требоні не назвав свого імені, бо тоді над тобою мали би владу, але мушу сказати, шо через це тебе капець як важко знайти.

Я справді не називав свого імені нікому в Требоні? Деякі мої спогади про той час були нечіткі, бо я дістав невеличкий струс мозку. Мабуть, воно й на краще, що я зберігав анонімність, оскільки з моєї вини згоріла чимала частина поселення.

— Вибач, що змусив тебе так потрудитися, — сказав я, досі не розуміючи, в чім річ.

Ніна підступила на крок ближче.

— Коли ти пішов, я бачила сни, — промовила вона тихим, довірчим голосом. — Погані сни. Думала, шо вони йдуть по мене через те, шо я тобі сказала, — Ніна багатозначно поглянула на мене. — Але тоді я почала спати з тим амулетом, який ти мені дав. Молилася щоночі, і сни минули.

Одна її рука неуважно обмацувала шматок яскравого металу, що висів на шкіряному шнурку в неї на шиї.

Я раптом відчув себе винним, усвідомивши, що ненароком збрехав майстрові Кілвіну. Я нікому не продавав оберегів і навіть не виготовляв нічого схожого на них. Одначе я подарував Ніні шматок металу з гравіруванням і сказав їй, що це амулет, від якого їй стане спокійно. До того вона перебувала на межі нервової істерії, боялася, що її вб’ють демони.

— Отже, він спрацював? — запитав я, намагаючись говорити без винуватого тону.

Вона кивнула.

— Поклала його під подушку, помолилась — і проспала, як маля біля цицьки. А тоді до мене прийшов особливий сон, — сказала Ніна й усміхнулася мені. — Мені наснився великий горщик, який показав мені Джиммі, перш ніж перебили тих людей на Мотеновій фермі.

Я відчув, як у мене в грудях зростає надія. Ніна була єдиною людиною з-поміж живих, яка бачила той стародавній гончарний виріб. Він був укритий зображеннями чандріян, а вони ревно бережуть свої таємниці.

— Ти запам’ятала щось про горщик, на якому були намальовані семеро людей? — із захватом спитав я.

Ніна трохи завагалася, насупившись.

— Їх було восьмеро, — сказала вона. — Не семеро.

— Восьмеро? — перепитав я. — Ти впевнена?

Вона серйозно кивнула.

— Я ж наче вже тобі казала.

Надія, що зростала у мене в грудях, раптом пішла у п’яти й залягла там, важка й гірка. Чандріян було семеро. Це було чи не єдине, що я знав про них напевне. Якщо на розмальованій вазі, яку бачила Ніна, було восьмеро людей…

Ніна щебетала далі, не помічаючи мого розчарування.

— Горщик снився мені три ночі поспіль, — сказала вона. — І сон був аж ніяк не поганий. Я щоночі прокидалася відпочилою та щасливою. Тоді до мене й дійшло, шо Бог мені наказує.

Вона попорпалася в кишенях і дістала шматок відшліфо­ваного рогу понад п’ядь завдовжки, окружністю як мій великий палець.

— Я згадала, як ти цікавився тим горщиком. Але нічого не могла тобі сказати, бо бачила його зовсім трохи.

Ніна з гордістю вручила мені свій ріг.

Я поглянув на циліндричний шмат рога, який тримав у руках, не знаючи напевне, що з ним робити. Спантеличено поглянув на Ніну.

Ніна нетерпляче зітхнула й забрала ріг. Крутнула його та зняла кінець, наче кришечку.

— Це мені брат зробив, — пояснила вона, обережно витягаючи з рога скручений пергамент. — Не турбуйся. Він не знає, для чого це було.

Вона передала пергамент мені і знервовано пояснила:

— Він не дуже хороший. Мамця дозволяє мені трохи малювати на горщиках, але це дещо інше. Людей малювати важче, ніж квіти й візерунки. І важко правильно намалювати те, шо бачиш тіки в голові.

Я був вражений, що в мене не трусяться руки.

— Це було намальовано на вазі? — запитав я.

— На одному боці, — відповіла Ніна. — Коли шось таке кругле, з одного боку його видно тіки на третину.

— Отже, тобі щоночі снився інший бік? — запитав я.

Ніна мотнула головою.

— Тіки цей. Три ночі поспіль.

Я поволі розгорнув папір і вмить упізнав чоловіка, якого вона намалювала. Очі в нього були повністю чорні. На задньому плані виднілося голе дерево, а він стояв на блакитному колі з кількома хвилястими лініями.

— То ніби вода, — показала Ніна. — Тіки воду малювати важко. І він має стояти на ній. Ше довкола нього були снігові замети, а волосся в нього було біле. Але я не змогла дістати білу фарбу для роботи. Змішувати фарби для паперу важче, ніж поливу для горщиків.

Я кивнув, не наважуючись говорити. То був Попіл, той, хто вбив моїх батьків. Я уявляв його обличчя, навіть не стараючись. Навіть не заплющуючи очей.

Я розгорнув папір далі. Знайшовся ще один чоловік — чи радше силует чоловіка у великій мантії з каптуром. Під каптуром мантії не було нічого, крім чорноти. Над головою в нього були три місяці: повний, півмісяць і такий, від якого лишився тільки серпик. Поряд із чоловіком стояли дві свічки. Одна — жовта з яскравим помаранчевим полум’ям. Друга свічка стояла під його витягнутою рукою — сіра з чорним полум’ям. Простір довкола неї був розмазаний і затемнений.

— То, здається, ніби тінь, — сказала Ніна, показуючи на простір під його рукою. — На горщику було видно краще. Тут я муси­ла взяти вуглинку. Із фарбою не виходило як годиться.

Я знову кивнув. Це був Галіакс. Ватажок чандріян. Коли я бачив його, він був оточений неприродною тінню. Вогонь поряд із ним дивним чином пригаснув, а каптур його плаща був чорний, як дно колодязя.

Я остаточно розгорнув папір і відкрив третю постать, більшу за решту двох. Той чоловік був у обладунку й шоломі з відкритим обличчям. На грудях у нього була яскрава емблема, схожа на осінній листок: червона ззовні, жовтогаряча ближче до середини і з прямим чорним стеблом.

Шкіра в нього на обличчі була засмагла, та рука, яку він тримав піднятою, була яскраво-червона. Друга його рука ховалася за великим круглим предметом, який Ніна примудрилася пофар­бувати в металічно-бронзовий колір. Я здогадався, що то його щит.

— Він найгірший, — сказала стишеним голосом дівчинка.

Я опустив погляд на неї. Її личко здавалося похмурим, і я запідозрив, що вона неправильно зрозуміла моє мовчання.

— Не треба так казати, — попросив я. — Ти чудово впоралася.

Ніна ледь усміхнулася.

— Я не це хотіла сказати, — пояснила вона. — Його було важко малювати. Мідь тут вийшла непогано, — Ніна торкнулася його щита. — Але ця червона фарба, — її палець легенько торкнувся його піднятої руки, — то ніби кров. У нього рука залита кров’ю, — вона тицьнула його у груди. — А тут фарба була яскравіша, ніби там шось горіло.

Тут я впізнав його. На грудях у нього був не листок. Там була вежа, охоплена полум’ям. Його закривавлена простягнута рука нічого не демонструвала. Вона тягнулася в докірливому жесті до Галіакса та всіх інших.

Він підніс руку, щоб їх зупинити. Цей чоловік був аміром. Одним із сірідів.

Дівчинка здригнулася й щільніше закуталася в плащ.

— Мені навіть зараз неприємно на нього дивитися, — сказала вона. — На них усіх