Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Вона, мабуть, гарна, я читаю це на обличчях за сусідніми столиками. Вона запитує, чи їй уже можна курити, а я тим часом розмовляю з молодятами, чиє майбутнє таке певне. Незнайомка майже нічого не їсть. Вона лишає нас перед десертом, і ми знову киваємо одне одному, проте забуває сумочку; молодий шлюбний чоловік подає її — джентльмен. Її зуби, коли вона усміхнулася, її шия, хода, коли вона йде через залу, — я чищу яблуко й дивлюся їй услід...

Це могла б бути Ліля.

(Ліля зовні.)

Чоловіки в барі, коли вона заходить, виструнчуються, даючи їй дорогу, вона мов пливе, її тіло майже непорушне, а оскільки всі червоні високі стільчики зайняті, я підводжуся. Навіть не озвавшись до неї. Вона сідає, навіть не кивнувши. Я розумію її зневагу до чоловіків і йду на палубу спостерігати ніч...

Гібралтар:

Ми кілька годин стоїмо на якорі, дивлячись на славетну скелю, навколо нас кишать хиткі човни, торгівці пропонують марокканські килими, крик і галас, кидають нагору мотуззя, тож треба тільки тягнути, а потім покласти в кошик свої долари, вітер, але всі на палубі, отже, й ми, дама в синій хустці і я з руками в кишенях штанів, навіть не знаю, як у нас дійшло до розмови, здається, без підготовки, без запитань на кшталт «А ви вперше пливете через Атлантику?»... Навіть Ліля (якщо припустити, що це Ліля) не має ніяких заготовлених думок, а одразу переходить до діла, сховавши руки в кишені шкіряного жакета; вона, здається, безтурботна й легенька, мов чайка.

— Ага, — кажу я, — тут уже ніхто не сідає.

Ми розмовляємо німецькою.

— Чайки, — кажу я далі, — хотілося б знати, чи це ті самі, що кружляли навколо нас у Неаполі.

Але вона, здається, переймається іншим клопотом.

— Молодик за нашим столом, — не відступаю я, щоб розмова не згасла, — стверджує, що ці самі чайки полетять за нами аж до Америки.

Пауза, бо мені вже нічого не спадає на гадку про чайок, і я вибиваю люльку...

Отака наша розмова!

Поклавши ноги на білий і завжди тремкий фальшборт, з Атлантичним океаном між ногами, я знову сиджу в палубному кріслі й навіть не можу читати книжки в цій позбавленій часу течії блакитного неробства, і тепер мені не хочеться до бару, бо, можливо, там сидить і вона.

Нам нема чого сказати одне одному.

На жаль, вона не грає в шахи.

Поки я уявляю собі, ніби ця жінка — Ліля, або ж лише запитую себе, чи може Ліля бути схожою на неї, відбувається дивовижне: я не здогадуюся, хто вона, і знаю, що не здогадуюся, і все-таки починаю інтерпретувати те, що вона замовчує...

Жінка, гідна кохання.

Я певен:

Жінка з таким обличчям не тільки не розбиває склянок від віскі, а й чинить те, на що Свобода, якщо розвернути ситуацію, не здатний: робить цю ситуацію легкою для нього, а оскільки ще й не показує, коли проплакала цілу ніч, він ніколи не знає, кому завдячує своїм щастям. Вона не ображається, як чоловік, і не розповідає про все першому-ліпшому, тож той, хто бачив її в ті місяці, ні про що не здогадувався. Чи спромігся б на це коли-небудь бодай один чоловік? Вона виконує те, що їй лишила та інша: буденні обов’язки подружнього життя, нехай навіть трохи ненависні, але й це життя вона робить легким для нього. Вона не покладається на трюїзм, що кожне кохання гасне, а вірить у диво; не погрожує, що покине його, а дотримується побічної ролі. Її великодушність — не шантаж. Вона не засуджує іншу тільки тому, що він кохає ту іншу. І не порпається в причинах, не вдається до безкінечних балачок. Не придушує його веселості, якщо він має мужність бути веселим, а коли він розповідає про свою роботу, слухає так, наче говорять про найголовніше. Вона дає йому змогу бути люб’язним, тільки не показується у ванні, не ходить гола. Вона знає, що інша тут, і не хоче знати про дрібниці, які, власне, її не обходять: знаходить гребінці, які не належать їй, і мовчки викидає їх. Вона виступає як третя. Вона не пожадлива. Розмовляє з іншою, мов зі щасливою сестрою, якою вона захоплюється...

Великодушна жінка.

Чому Свобода не такий?

Його пояснення:

Природна відмінність, якої не знищити ніякою рівноправністю, між чоловіком і жінкою полягає в тому, що неодмінно тільки чоловік навіть під час обіймів думає про справи. Він лишається самим собою, і жінка знає про це, бо знає його. Вона не хоче знати про те, про що можна здогадатися. Натомість чоловік анітрохи не знає, коли жінка, що вийшла з дому, перебуває в обіймах іншого, про це він навіть не здогадується. Жінка страхітлива своїм майже безмежним припасуванням, тож, прийшовши до іншого, вона теж уже інша, і ця зміна, якщо стосунки мають певну тривалість, доходить аж до її духовних інтересів та думок, її суджень. Оскільки жінка, йдучи до когось, заходить далі, ніж чоловік, повернувшись, вона змушена прикидатися, навіть у розмовах про те або се, і тому він прагне знати й те, що його не обходить; жінка, що має смак, ніколи не зрадить його, натомість чоловік у протилежній ситуації, розповідаючи, лише наганяє нудьгу на жінку. Ніби він, обіймаючи, коли-небудь може стати іншим! Саме на цю чоловічу особливість і спирається великодушність розважливої жінки, її нестерпна великодушність, яка нагадує нам про нашу обмеженість.

Отакий він, Свобода.

— Бачите, — кажу я, — сьогодні ми вже тут! — і показую їй червоний прапорець, який щоранку ставлять на великій карті Атлантичного океану: наше місце в блакитній порожнечі з меридіанами. — Ми просуваємося.

— Сьогодні вже четвер?

— Так, — киваю я.

— Так, — підтверджує молодик із надіями на Канаду, — шкода, завтра вранці ми вже приїдемо.

Я лишаю їх обох на самоті.

У палубному кріслі, піднявши ноги на завжди тремкий фальшборт, в сонцезахисних окулярах я читаю саме ту книжечку, яка сподобалася б їй, це розповідь про чоловіка без атавізмів; я саме дійшов до розділу, де цей чоловік, що кохає одну жінку і вже на двісті тридцятій сторінці дізнається, що цю ніч вона провела з іншим чоловіком, накриває стіл для сніданку, сніданку втрьох, там апетитні не тільки наїдки та напої, є шинка з яйцем, читаю я, різноманітні сири, чорний хліб, фрукти, — читаєш, аж слина котиться, — бо не менш апетитна й