Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Убивства і збройний грабунок зерна часто траплялися в голодному Донбасі. 2 квітня 1947 р. вкрадено 300 кілограмів зерна зі складу в колгоспі села Красний Кут. Тіло охоронця Панкова знайшли в сусідній шахті. Секретаря комітету комсомолу Голяка в колгоспі «Червоний партизан» у Ясинуватському районі Сталінської області застрелено 28 серпня 1948 р. Виявилося, що голова колгоспу, член партії І. Л. Косматенко зі своїми товаришами вбили Голяка за те, що той виявив, що голова з дружиною «розбазарював» майно колгоспу. Невідомо, чи Косматенко просто давав зерно, щоб прогодувати голодних колгоспників, чи крав для себе[1532]. ЦК компартії в Києві довелося надіслати спеціальний циркуляр на Донбас, у якому повідомлялось про політичний тероризм з боку ворожих сил[1533]. Не дивно, що в 1947 р. в’язниці в Сталіно й Ворошиловграді вміщали втричі більше в’язнів, ніж кількість, на яку вони були розраховані, й навіть 1949 р., щоб дати раду злочинності, Міністерству внутрішніх справ України доводилося тримати у двох областях Донбасу найбільший і третій за розмірами серед усіх українських областей обласний контингент співробітників[1534].
Голод знову поставив під сумнів саму доцільність існування колгоспів. Не те, щоб колгоспна система не могла забезпечити продуктами всю країну. Під час війни їй вдалося прогодувати країну й мільйони вояків. Сталін та керівництво партії ніколи не сумнівалися в необхідності колгоспів. Молотов навіть сказав, що «успіх колективізації значніший, ніж перемога у Великій Вітчизняній війні»: без колективізації країна ніколи не змогла б виграти війну[1535]. Навіть німці майже, а то й узагалі не намагалися зруйнувати колгоспну систему, тому що вона полегшувала збір зерна.
І до, і після війни в країні точилися розмови на побутовому рівні про те, що колгоспи — це нова форма кріпацтва. Голодна криза змусила партійне керівництво шукати розв’язків у дореволюційній діяльності сільськогосподарської адміністрації. Тільки-но минув пік голоду, Хрущов запропонував заходи зміцнення колгоспної системи, що загрозливо похитнулась. У меморандумі до Берії від 10 лютого 1948 р. він зазначив:
«В царской Росии был закон, по которому крестьянские общества могли выносить приговоры об удалении из села лиц, “дальнейшее пребывание коих в этой среде угрожает местному благосостоянию и безопасности” (Свод Законов Российской империи, том IX, статья 683). Ясно, что этот закон ограждал частную собственность и был направлен против людей, социально опасных для царско-помещичьего строя.
В наше время следовало бы для усиления охраны социалистической собственности издать закон о выселении за пределы республики наиболее опасных антиобщественных и преступных элементов, упорно не желающих приобщаться к общественно-полезному труду»[1536].
Москва пішла назустріч його проханню. 21 лютого 1948 р. було видано указ про «виселення з Української РСР усіх індивідів, що злісно уникають діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадське й паразитичне життя». За півтора місяця понад 2000 чоловік вивезено зі східної частини України. Мало того, в червні Москва розіслала таємне розпорядження про поширення дії цього указу на всю країну. З 1948 по 20 березня 1953 р. згідно з цим указом вислано 33 266 чоловік, разом з ними на засланні опинилися 13 598 членів родин[1537].
На відміну від голоду 1932–1933 рр., голод 1946–1947 рр. ударив по міському населенню Донбасу принаймні не менше, ніж по сільському. Відновлення зруйнованих шахт і заводів здійснювалося ціною значних жертв серед робітників. Як і раніше, люди гинули через недостатні засоби безпеки на шахтах. Майже нічого не зроблено для вирішення хронічної проблеми Донбасу — нестачі питної води. Людям нічого не лишалося, як використовувати брудну воду; і здоровим, і хворим доводилося користуватись тими самими кранами і тим самим посудом, що створювало ризик розповсюдження інфекції. Москва не відповідала на прохання про допомогу. Виплату заробітної плати затримували на місяць і більше, через що робітники не могли прогодувати себе й свої сім’ї[1538].
Як і раніше, люди на Донбасі часто змінювали місце проживання. 1949 р. по всій Україні 75 134 робітники покинули місця роботи без попередження, що вважалося кримінальним злочином. «Багато людей втікало звідси [з Донбасу], — повідомив старий шахтар. — Людей у ті часи за це заарештовували»[1539]. На Донбас (Сталінська та Ворошиловградська області) припадало 74,6 відсотка таких утеч[1540].
На Донбас припадав і великий відсоток засуджених за «хуліганство» в Україні. (Хуліганством називали дрібні кримінальні правопорушення, але воно могло означати і вбивство). Статистика засвідчує, що в повоєнні роки в Україні кількість кримінальних справ постійно зростала: з 4545 1947 р. До 7718 1949 р., 10 757 1950 р. і 6154 за перше півріччя 1951 р. 1951 р. в Сталінській області зафіксовано рекордну кількість кримінальних справ: 1319, за нею йде Ворошиловградська: 701. Таким чином, на Донбас припадало 32,8 відсотка від загальної кількості по Україні. Більшість зловмисників — це молоді робітники, багато з них жило в переповнених гуртожитках[1541].
Десталінізація
На думку Джеймса Р. Мілара, «економічні втрати від війни дорівнювали чи навіть переважали багатство, набуте країною під час індустріалізації в 1930-х роках»[1542]. Однак, на відміну від свого колеґи Вінстона Черчиля, який програв на повоєнних виборах, Сталіну вдалося проправити Радянським Союзом аж до своєї смерті 1953 р. Щоправда, на відміну від Черчиля, йому не довелося випробовувати долю на вільних виборах. А проте, як влучно зазначив Мілар, жодній іншій нації чи державі за новітньої доби «не довелося витримати такою дорогою ціною війну і вийти з неї неушкодженою як політико-економічній системі»[1543].
Звісно, Сталіну вдалося перемогти, попри прогнози багатьох скептиків. Характерно, що під час війни населення часто висловлювало підтримку курсу Сталіна на прискорену індустріалізацію: «Що ми робили б без наших п’ятирічок проти Німеччини, яка воює проти нас, спираючись на всю промисловість Західної Європи?»[1544] Приватні розмови членів Академії наук в евакуації таємно записувала служба безпеки. Один з них, на прізвище Попов, 1942 р. сказав, як записано, таке: «Думаю про Сталіна й схиляюся перед його розумом»[1545]. На Донбасі, як і всюди, багато непохитних адептів сталінізму стали ще твердішими прихильниками Сталіна[1546].
В істориків
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
