Читати книгу - "#Галябезголови"

Галя лиш раз обернулася. Коли вискочила з пляжу на вулицю біля «Сілвер бризу», перебігала проїжджу частину, крутнула головою і праворуч, і ліворуч: не побачила автівок. І Тьоми… І байдуже! Лиш Юля перед очима.

Все так же стискала в руці тест на ВІЛ. Перейшла містком з Березняків на Русанівку, знову повернула до річки. Чому її тягнуло до води? Не знала. Знайшла тихе місце і врешті дістала інструкцію з тесту на ВІЛ. Спробувала розібратися з голками-чарунками, та руки тремтіли: мить — і тест уже валявся в піску. Як не втримала?

Не розридалася. Проста думка змусила дістати мобільний, увійти в Інтернет. «Де в Києві можна здати тест на ВІЛ?» — визначила пошук. На екрані роздивлялася мапу столиці, всіяну червоними цятками: десятки адрес на правому березі. І на лівому є: у шкірвендиспансері № 1 тест можна здати, але треба мати паспорт, а от у кабінеті «Довіра» на Лівобережному масиві — анонімно.

— І ближче! — вирішила, та водночас подовжила собі шлях, бо пішки рушила в бік Лівобережного, наче дала собі часу набратися сміливості і відваги. «Сьогодні отримаю відповідь», — навіювала. Телефон дзвонив безперервно: Тьома, Тьома… Вимкнула: ніщо не зупинить. Нічого важливішого в житті просто не існувало.

За годину у кабінеті «Довіра» біля «Лівобережної» привітна медсестра простягала Галі папірець із результатами тесту.

— Ви здорові, дівчино.

Вона, певно, говорила ще щось дуже важливе, бо Галя дивилася на жінку в білому халаті і навіть бачила, що вона продовжує ворушити вустами. Та Галя оглухла. «Ви здорові! — луною у мозку. — Ви здорові!»

Вийшла на вулицю: на вітер і сонце.

— Сьогодні отримаю відповідь, — повторила вперто, бо з усіх запитань світу її і досі найбільше мордувало лиш одне: чому Юля так вчинила?..

Швидко пішла у бік метро «Лівобережна»: за півгодини до «Белли» дістанеться. Спробувала уявити, що скаже Юлії Володимирівні, та лиш розгубилася.

— Пішки піду! — вирішила, та бажання якнайшвидше почути відповідь на найболючіше своє запитання перемогло. За хвилину потяг метро вже мчав Галю Чорнобай на правий берег. Від метро «Хрещатик» до «Белли» — п’ятнадцять хвилин швидкої ходи.

Дісталася, не захекалася. Увійшла до салону: до чого ж усе рідне! А, ні! Не все. Новенька адміністраторка на ресепшені посміхається фальшиво:

— Раді вітати у «Беллі»! Чим можемо вам допомогти?

— Галинко? — Галю помічає Оля Корнійчук.

Від її вигуку з кабінету виглядає косметологиня Олександра Петрівна.

— Галченя! Жива? Слава Богу!

Перукарки біля робочих крісел на мить завмирають, ножиці-фени-гребінці так і зависають у повітрі, косують на колишню колежанку напружено.

— Юлія Володимирівна є? — Галя звертається не конкретно до когось, а у простір, супиться, чомусь зіщулюється, ніби її тут зараз поб’ють, та вперто суне до кабінету хазяйки.

— Зачекайте! До Юлії Володимирівни не можна! Хто ви? — адміністраторка намагається заступити Галі шлях, та пізно.

Галя швидко перетинає хол і залу, входить до коридору, з якого можна потрапити і до службової кімнати, і до туалетів, і до кабінету хазяйки. Новенька біжить за Галею, і до кабінету Юлії Володимирівни Жадкіної вони ввалюються удвох: Галя і новенька.

— Юліє Володимирівно! Вона якась неадекватна! — новенька намагається виштовхати Галю з кабінету.

Галя виривається і не зводить очей з пані Жадкіної — хазяйка стоїть біля столу і здається такою, як завжди: до біса красивою і сильною. Колись Галя боготворила її, вважаючи взірцем не тільки для себе, а й для всіх жінок. Але сьогодні…

— Що з вами?! — мимоволі вигукує приголомшено, хоч увірвалася до кабінету цієї жінки, аби поставити геть інше запитання. Та зміни, що сталися з гордовитою красунею, видно неозброєним оком. Вони здаються Галі настільки руйнівними і незворотними, що дівчина відчуває панічний дикий страх.

Пані Жадкіна реагує миттєво: і без того біла шкіра лиця стає ще білішою, наче вкривається інеєм, брови тремтять.

— Леді, вийдіть, — промовляє жорстко, звертаючись до адміністраторки.

Та, певно, абсолютно свіжа, бо ще не розуміє хазяйчиних примх.

— Я? — перепитує розгублено, але задки просувається до дверей і за мить зникає в коридорі.

Галя стоїть посеред кабінету, ошелешено спостерігає за хазяйкою. Здається, пані Жадкіна забуває про Галю. Дістає мобільний, красивим пальчиком натискає на екран.

— Феліксе? У моєму кабінеті Галина Чорнобай, — каже полковникові, який слухає її на іншому кінці дроту. — Добре! Чекаю.

Вимикає дзвінок, недобре дивиться на Галю. Галі здається, на неї дивиться сама смерть: стара-бліда, сива-біла, холодна-холодна — жодної емоції.

— Моя тобі порада, — каже смерть. — Не тікай. Не допоможе…

Чорнобай потиху вів позашляховик київськими центральними вулицями, уважно вдивлявся у постаті дівчат. Посеред них могла бути Галя. Дурне діло — отак шукати дівчину, яка не хоче, аби її знайшли. А невістка не хоче, бо інакше б відповідала на дзвінки. Та як зупинитися? Годиною раніше на Пушкінській біля старовинного будинку Чорнобай проводжав поглядом роздратованого сина, який ішов до червоної «мазди».

— Тьомо, я теж Галю пошукаю.

— Добре хоч не погрожуєш розбити мені лице! — їдучо відповів син.

«І в кого він такий?» — Чорнобай крутив кермо, шукав поглядом невістку, думав про вир подій, які відірвали його від гармоній «Левади», змусили знову зануритися в інтриги столичного життя, хоч після історії з лікаркою Юлею Чорнобай дав собі слово шукати інші виміри щастя.

— Знову вона у моєму житті! — прошепотів. У мозку — логічний ланцюжок подій. Лише до одного місця вів.

Чорнобай набрав Тьому.

— Не знайшов Галю?

— Ні! І на дзвінки не відповідає!

— Вона у «Беллу» пішла. Я так думаю, — сказав Чорнобай.

За п’ять хвилин позашляховик Чорнобая і червона Тьомина «мазда» ледь не зіштовхнулися на парковці біля «Белли».

— Тобі краще зачекати біля автівки, — запропонував батькові роздратований Тьома. — Не попхаємося ж ми в «Беллу» разом?!

— Ти тут лишайся! — без пояснень наказав Чорнобай, пішов до салону, і це страшенно роздратувало майбутнього психолога: ледь не луснув од прикрощів. Та що в біса відбувається?! Побіг за батьком услід.

— Ти не запізно вирішив мені наказувати?!

Вдруге за день новенька адміністраторка на ресепшені «Белли» намагалася не пропустити до кабінету пані Жадкіної нахабних неадекватних відвідувачів. Хапала Чорнобая і Тьому за руки: зупиніться!

— Та що ви собі дозволяєте?! — репетувала. — Зараз приїде чоловік Юлії Володимирівни! Він полковник поліції! Він вас…

— Полковника нам тільки не вистачало! —