Читати книгу - "#Галябезголови"

буркнув Тьома.

— Леді… Вийдіть! — тільки й повторила їй пані Жадкіна, коли побачила на порозі свого кабінету батька і сина Чорнобаїв.

Чорнобай не чекав, поки адміністраторка вийде. Глянув на Галю, що стояла посеред кабінету.

— Галю… — хотів жорстко і категорично сказати, аби швидко виміталася геть із цього зміїного кубла, та Галя раптом усміхнулася, подалася до нього.

— Андрію Івановичу… Я здорова! Чуєте? Я здорова! — стояла на відстані подиху, очі сяяли.

— Галю… — знітився. — Так. Знаю. Все буде добре, дівчинко.

— Ви мене вилікували…

— Невже?! — нервово вигукнув Тьома.

Роздратований вигук сина повернув Чорнобая до реальності.

— Галю, ти зараз вийдеш звідси з Тьомою! — мовив невістці рішучо. — Так треба! Просто роби, що я кажу. Домовилися?

Кивнула. Йшла за Тьомою вслід до дверей, озиралася до Чорнобая.

— Андрію Івановичу! Точно все буде добре? Обіцяєте?

— Галю, та що відбувається?!! — Тьома вхопив дружину за руку, потягнув до дверей.

Чорнобай провів їх поглядом, обернувся до Юлії. Вона сиділа у кріслі: бліда, напружена. Мовчала.

— Андрію! А мені пообіцяєш, що все буде добре? — прошепотіла врешті.

Чорнобай довго мовчав. Причинив двері, ходив кабінетом пані Жадкіної, дивився у підлогу, супив брови, усміхався печально. Врешті зупинився. Дивився на жінку зі зневагою, та крізь неї, як дим крізь діряву стріху, пробивалися цівки щирого співчуття.

— Ні, — сказав. — Тобі, Юлю, нічого не можу обіцяти.

— Залишився, аби затримати мого чоловіка і не дати йому допитати твою невістку? — усміхнулася печально.

Полковник почув, бо саме відчиняв двері кабінету. Гострим поглядом оцінив ситуацію.

— Юлю? Усе гаразд? — мовив, навіть не здогадуючись, скільки злої іронії у тому запитанні.

— Краще я вам відповім, Феліксе Аскольдовичу! — сказав Чорнобай. — Бо я на вас чекав! Якщо, звісно, у вашому тандемі рішення приймаєте ви! А не Юля.

— Юля? Моя дружина для вас — просто Юля? — Жадкін не пропустив. — В одному класі вчилися?

— Феліксе, я тобі вже казала, ми з Андрієм познайомилися на весіллі його сина з моєю співробітницею, — поспішно встряла пані Жадкіна.

— Гарна казочка, — полковник зиркнув на Юлю недобре.

— Мені не до ваших сімейних розбірок! — відповів Чорнобай. — Я тут, аби свою сім’ю захистити! Сина, невістку.

— Ось! Про невістку давайте детальніше! Де, в біса, ваша невістка?! Якого дідька вона від поліції бігає? Є що приховувати? Не хоче зізнаватися, що вкрала кейс грошей? — полковник уп’явся у Чорнобая злим поглядом.

— Не крала! Повірте! Якщо б мав хоч краплю сумнівів, навіть не починав би цієї розмови. Але ви… Ви обоє перетнули межу! Ви, пане полковнику, тероризуєте мого сина! А ваша дружина довела мою невістку майже до самогубства. Я встиг зупинити Галю в останню хвилину, бо дівчина вже не хотіла жити з діагнозом ВІЛ.

Замовк, дивився пані Жадкіній в очі.

— А ВІЛу немає! Так, Юлю?

— Досить нікчемних розмов! — полковник почервонів від гніву. — Іди собі, турботливий папіку!

— Ти за мене не хвилюйся! — Чорнобай і собі перейшов на «ти». — Я піду! Та спочатку вам з Юлею дещо поясню. Якщо не дасте спокій Тьомці і Галі, я вас не пожалію. Хочете, аби всі дізналися, скільки контрафактних ліків ви продаєте у своїх аптеках? І які відкати щомісяця за це платите? І як через усе це гинуть люди…

Чорнобай важко глянув на подружжя, пішов до дверей.

— Гарного дня! — сказав зі значенням перед тим, як зачинити за собою двері.

Юлія Володимирівна відчула: шкіра на обличчі зсувається вниз, як снігова лавина у горах, ніби на лиці лишаються лише безсилі м’язи, а тілом котиться невтримне тремтіння.

— Феліксе… — процокотіла зубами. — Що робити?..

— Працювати, — хижо відповів Жадкін. Дістав мобільний, швидко набрав номер. — Працюємо, хлопці, — наказав.

Підійшов до вікна, ледь відсунув портьєру. Незворушно спостерігав, як парковкою до свого позашляховика швидко йде Чорнобай. Як до нього від бусика, що стоїть неподалік, підходять троє молодиків у цивільному. Двоє заламують Чорнобаєві руки, третій непомітно вкидає до задньої кишені джинсів чоловіка невеличкий пакуночок з білим порошком.

— Контрафакт?.. — процідив. — У нас є не тільки контрафакт.

— Нащо ти все ускладнюєш? — поряд із полковником стала пані Жадкіна. Дивилася, як троє молодиків у цивільному волочать Чорнобая до бусика.

Полковник зло зиркнув на Юлю. Вхопив її за руку, смикнув до себе.

— Що у тебе було з цим покидьком?!

— Що у тебе з ним було?! — Тьома скерував автівку в бік Дніпра, на рідний лівий. Роздратовано косував на Галю: сиділа поряд, уп’ялася напруженим поглядом перед собою, на дорогу.

— З ким? — спитала.

— З моїм батьком!

— Ти мариш? — повернулася до чоловіка всім тулубом, очі стали нереально великими, здивованими.

— Ти поїхала зі мною, тому що він наказав? «Галю, просто роби, що кажу!» Ти робиш усе, що він наказує?!

— А… Андрій Іванович хіба не поїхав з «Белли»?

— Звідки я знаю?

— Думала, він услід за нами… На своїй автівці! Думала, ви так домовилися…

Задихнулася. Вихопила мобільний, почала набирати номер Чорнобая тремтячими руками. Тьома з відразою спостерігав за дружиною. Як же його дістала ця мати Тереза!

— Що ти робиш?!

— Дзвоню Андрію Івановичу… — опустила руку з мобільним. — Не відповідає! — торкнулася Тьоминої руки. — Треба повернутися!

— Ага! Уже!

— Там же твій тато! У «Беллі»! І зараз полковник приїде! Юля дзвонила йому при мені!

— Та знаю я, що полковник приїде! Дістав уже і цей полковник!

— Треба повернутися, Тьомо!

— Не збираюся я нікуди повертатися! І тато — не хлопчик! Розгребе свої проблеми!

— Зупини! — закричала.

Вчепилася двома руками у кермо. «Мазда» вильнула. Тьома однією рукою вчепився у кермо, другою відштовхував дружину.

— Хвора?! Ти хвора?! — на гальма.

«Мазда» зупинилася на Старонаводницькій. Галя спробувала відчинити дверцята, та вони не відчинялися.

— Розблокуй двері, Тьомо! — попросила. — Якщо не збираєшся допомагати Андрію Івановичу, просто випусти мене.

Майбутній психолог врешті допетрав: оце він є, той момент, коли одна людина готова віддати заради іншої все. Витримав драматичну паузу.

— Добре… — сказав. — Я відчиню двері. Але спочатку ти скажеш, де гроші!

Галя видихнула втомлено, закрила лице руками і заплакала. Артем насторожився.

— Що?!