Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

— Доки наше виживання залишалося відкритим питанням, усі сиділи тихо, — поділився зі мною Арестович. — Щойно стало ясно, що ми вижили, вся ця історія вилізла назовні.

Це нагадувало йому ранню стадію війни, 2014–2015 років, коли ситі еліти в Києві мали змогу продовжувати свої чвари, доки Донбас палав.

— Ми знову втрачаємо відчуття національної єдності, — казав Арестович. — Політика повернулася.

Повернулися й журналісти — із запитаннями до можновладців. В умовах воєнного стану, який парламент наприкінці квітня продовжив, держава має право цензурувати пресу та контролювати ефір. Однак уже влітку журналісти почали повставати проти цих обмежень. Під час пресконференції, яку Зеленський дав у червні з нагоди Дня журналіста, перше запитання поставив репортер «Української правди» — про погляд президента на цензуру під час війни. З відповіді стало ясно, що цензура залишиться стільки, скільки потрібно для перемоги.

— Інформаційна зброя — і ви це бачите з моїх дій, із ваших дій як журналістів — дуже важлива. Важливо також спрямовувати її не собі в голову, а проти ворога.

Зеленський провадив далі, порівнював журналістів із «солдатами на фронті», вихваляв телемарафон як «уніфіковану інформаційну зброю». Зеленський, схоже, тішився шансом поставити пресу на місце. Він завжди мав напружені взаємини з медіа. Широко відомий випадок, що стався 2021 року, за кілька місяців до вторгнення, коли Зеленський публічно збештав одного з провідних журналістів України:

— Ви є одним із дестабілізаторів ситуації в країні. Завдяки вам це відбувається — ось це розхитування постійне ситуації всередині нашої країни. Завдяки засобам масової інформації[296].

Напевно, жодне з медіа не дошкуляло Зеленському так сильно, як «Українська правда», відома своїми безкомпромісними розслідуваннями про олігархів і підконтрольних їм політиків. Вона дорого заплатила за свої репортажі. Засновника та першого головного редактора Георгія Гонгадзе 2000 року вбили. Від мертвого тіла відтяли голову, облили її кислотою та кинули в лісі під Києвом. У замовленні вбивства звинувачували тодішнього президента України Леоніда Кучму. Особистий охоронець Кучми таємно записав на диктофон розмову президента, де той в офісі на Банковій обговорює, як і коли Гонгадзе має замовкнути. Кучма заперечував причетність до вбивства, і 2011 року суддя відхилив спробу притягнути колишнього президента до кримінальної відповідальності. Проте пляма на його репутації залишилася, а репортери «Української правди» несли тягар спадщини Гонгадзе крізь роки.

Я потрапив до редакції «Української правди» на початку червня. Там було майже порожньо, лише за кількома столами працювали за комп’ютерами репортери. Вони привітали мене коротким кивком та повернулися до роботи. «Українська правда» щойно перед початком вторгнення переїхала до нового офісу, і головна редакторка Севгіль Мусаєва, показуючи мені приміщення, перепросила за безлад. Вона вже встигла повісити на стіну чорно-білий портрет свого колеги Павла Шеремета, відомого колумніста, який загинув 2016 року від вибуху автомобіля. Після переїзду Мусаєва знайшла в одній із коробок стару дерев’яну дошку для нардів, яка належала Гонгадзе, покороблену від віку та надмірного використання. В іншій коробці натрапила на світлини його знівеченого тіла в морзі.

— У старому офісі вони були просто заховані, — сказала мені. — Тепер житимуть із нами тут.

Мусаєва, уродженка Криму, не мала ще й тридцяти, коли очолила «Українську правду» 2014 року — щойно по тому, як росіяни анексували її рідний регіон і почалася війна на Донбасі. Уважна слухачка, говорила вона неохоче і була настільки зосереджена на своїй тяжкій роботі, що видавалася відчуженою. Уникала популярних токшоу, де розігрувалися криваві баталії української політики. Коли Зеленський вирішив балотуватися, вона поставилася до його передвиборчих витівок із такою ж підозрою, із якою поставилася б до будь-якого претендента на президентське крісло. Доручила своїм репортерам копати, і вони копали, вивчали фінанси Зеленського та його офшорні рахунки. Після перемоги щойно обраний президент спробував залучити Мусаєву до своєї команди, запропонувавши їй посаду прессекретарки. Відмова Мусаєвої набула форми запитання. Якщо вона пристане на пропозицію, поцікавилася Мусаєва у Зеленського, «хто тоді пильнуватиме за вами?».

Три роки по тому початок вторгнення дещо послабив напругу у їхніх взаєминах. Навесні 2022 року «Українська правда», як і її основні конкуренти, зробила паузу в політичних розслідуваннях. Редакція Мусаєвої хотіла продемонструвати солідарність і повагу до президента у часи тотальної війни, а також зосередитися на куди нагальніших питаннях національної оборони. Однак незабаром видання знову почало писати про чвари всередині президентської адміністрації, чим нажило собі багато ворогів на Банковій. Найболючішою темою для Зеленського з командою була їхня неспроможність передбачити масштаби вторгнення — та спроби приховати застереження, що надходили від військових. Будь-які публікації про незгоди між президентом і головнокомандувачем також викликали на Банковій лють.

— Нам кажуть, що ми токсичні, що пишемо лише брехню, — розповідала Мусаєва. — Проте конфлікт між ними та Залужним дійсно є. Вони поводяться так, ніби в нас може бути лише один герой, і це — Зеленський. Жоден інший.

За кілька тижнів по тому, коли до Києва повернулося чимало її друзів та колег, Мусаєва вирішила відсвяткувати день народження вечіркою у своїй квартирі в середмісті; запросила й мене. Гостями були переважно активісти та репортери. Багато хто не бачився місяцями та потребував часу, щоб звикнути до святкової атмосфери. Серпанкове світло, що лилося крізь вікна, дзвін келихів, букети квітів — усе сприймалося напівзабутим сном, надто безхмарним серед кошмару війни.

Були тут новоспечені військові ветерани, які на початку вторгнення пішли воювати добровольцями. Дехто з’явився на вечірці в однострої. Один письменник носив на ремені особисту зброю. Він сказав, що минулого тижня повернувся з фронту, а після третього чи четвертого келиха віскі заплющив очі й почав описувати, як ледь не загинув під вогнем російської артилерії, як мріяв закопатися в землю, а вона здіймалася в нього під животом і підкидала в повітря щоразу, як поруч влучала міна. Кількох побратимів убило. Решта, коли обстріл вщух, зірвалися на ноги та побігли далі до позицій росіян.

— Там пекло, — казав письменник, обводячи поглядом залиту сонцем кімнату. — І ніхто тут про це не знає. Ніхто насправді не знає. — Він знову заплющив очі. — Дуже важко повертатися звідти й бачити, як ви, люде, вино цмулите. А тоді я думаю: «За це ж ми й б’ємося — щоб отаке життя існувало».

Двоє молодиків на балконі курили електронні сигарети й обговорювали тонкощі російських артилерійських систем — напевно, таким самими тоном хіпстери в Брукліні розмірковують про підвищення орендної плати чи проблеми з паркуванням. Радіус ураження ракети «Калібр», той факт, що надзвукові снаряди перед влучанням не чутно, — того літа серед міленіалів Києва це стало звичною темою для розмов.