Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Розмова починала нагадувати допит.

– Ну, дещо змінила.

– Що саме?

– Колір стін у кімнаті.

Анна ошелешено скинула брови.

– Що?

– Я ненавмисно. Так склалося. Визнаю, це дурниця, але я тоді ще не розуміла, що роблю. Просто перед сном зосередилась на тому, як батько образив мене, і…

Жінка жестом примусила її замовкнути.

– Що ще? Це все?

Рута якусь мить вагалась, та зрештою вирішила зізнатися.

– Ні, не все. Я випадково завагітніла. Місяць тому. Від хлопця, що збив нареченого Індії. Ну, ви ж пам’ятаєте цю історію. На переході неподалік «Арени». Але це сталося ще до того, я завагітніла до того, як він…

Дівчина проковтнула кінець фрази. Вона чекала, що жінка якось зреагує (не щодня твоя колишня учениця заявляє, що завагітніла від чувака, який потім убив нареченого її сестри), натомість Анна зронила одне-єдине слово:

– Далі.

Рута знизала плечима.

– Я більше не вагітна. Кілька днів тому почалися місячні.

– Я не про вагітність. Що зі снами?

Серце не пришвидшилось, однак забилося так важко, що Рута відчувала його удари аж у скронях.

(безжальний світ завжди знайде спосіб помститися)

– У снах з’явилися люди. – Дівчина голосно ковтнула слину. – Ну, не зовсім люди. Якісь істоти. Схожі на близьких мені людей, але з очима, немовби вмоченими в нафту. І в кожному сні вони переслідують мене.

– Як довго це триває?

Рута подумки порахувала.

– Уже п’ять ночей. Але я не всі ночі спала.

– О-ох, – видихнула Анна.

Серцебиття посилилося так, що відлунювало на шкірі вилиць, зубах і навіть на кінчику язика.

– Що? – насторожилася Рута.

– Я довго вагалася, чи кликати тебе на цю зустріч, – заговорила Анна. – На похороні Якова я стояла й бачила тільки тебе. Я вже вирішила, що поверну його. Просто не могла інакше. Яків був хорошим чоловіком. – Вона сіпнулася, злякавшись власних слів. – Він є хорошим чоловіком. Він ідеальний. Ми стільки пережили разом, і я не змирилася б із такою безглуздою смертю. Я виявилася цілком неготовою відпустити його, я… – голос був такий, наче Анна плаче, проте очі залишалися сухими. – Тож я дивилася на тебе й міркувала, чи ти пам’ятатимеш його смерть. Я вже знала, що ти здатна змінювати минуле, і намагалася збагнути, чи тобі відомо, що породжені у твоїх сновидіннях зміни стають реальністю. Я силкувалася придумати, як діятиму, коли за кілька днів або тижнів ти зустрінеш мого чоловіка на вулиці, живого й неушкодженого, і згадаєш, як бачила його у труні.

У Рути від почутого на шкірі виступили пухирці. Анна відвела погляд і втупилась у вимкнений телевізор за спиною дівчини.

– Учора, коли Яків схвильовано переповідав мені, що трапилося перед «Златою Плазою», я попервах злякалася та вирішила не втручатися. Я приблизно уявляла, як ти почуваєшся, припускала, що ти вважаєш себе божевільною, і малодушно вирішила, що зачаїтися й удати, ніби нічого не відбувається, – це найліпше з того, що я можу зробити. Лише через кілька годин, заспокоївшись, я усвідомила, що це неправильно. Нечесно. Я мушу застерегти тебе. І це, безперечно, найважливіша причина, чому я тут.

– Застерегти від чого? – У Рути здибилися волосинки на передпліччях.

– Не роби цього.

Дівчина розтулила рота, щоб запитати, чого саме не робити, але так і стулила його, не видавши жодного звуку. Вона чудово розуміла. Вони обоє розуміли.

– Більше ніколи не роби цього, – із притиском повторила Анна. – Скасування вагітності – це серйозно. Обов’язково поїдь кудись. Протягом наступного місяця намагайся якомога менше спати, заводь будильник що дві години, тікай від них уві сні, а потім, коли темрява відступить, а істоти не з’являтимуться в снах, забудь про те, що накоїла. І більше ніколи – ніколи! – так не роби.

Рута подумала про матір, про Інді. Згадала Іллю Ісаєва.

– Але якщо я…

– Ні! – несподівано запекло вигукнула жінка. – Благаю тебе: не треба! Не грайся з вогнем! Це небезпечно!

– Звідки ви знаєте?

Аннині очі стали неживі.

– Облиш минуле, – владно наполягала вона. – Ніякі жертви не виправлять того, що вже сталося. Ти повинна навчитися жити, пам’ятаючи минуле, але не змінюючи його. Ти маєш навчитися жити з помилками – не відпускати їх, не шукати ефемерного полегшення, просто жити далі, давши спокій тому, що відбулося. – Жінка помовчала. – Нікому не буде діла до всього, що ти назмінювала, якщо не буде тебе.

– АЛЕ ЧОМУ?! – скрикнула Рута. Відлуння власного голосу вдарило її, дівчина втягнула шию між пліч і заговорила тихше, проте так само гаряче: – Ви ж робили те саме! Ви щойно розповіли мені, як одним махом обнулили аж два роки свого життя! І ви… ви повернули Якова Демидовича! Чому мені не можна?!

Анна засміялася сміхом людини, яку життя вже нічим не здивує.

– Послухай: людей, які під час сну прослизають між волокнами реальності, немало. Твоя унікальність у тому, що ти – одна з небагатьох, хто пам’ятає це. Тобто ти прослизаєш усвідомлено. Проблема в тому, що внаслідок таких твоїх дій у текстурі реальності утворюються парадоксальні вузли. Ти сама це збагнула, бо продукуєш ситуації, які суперечать логіці Всесвіту. Тому Всесвіт намагається тебе позбутися. Ти наче вірус, який ламає усталений порядок речей, а істоти, що переслідують тебе вві сні, – це агенти імунної системи Всесвіту. Якщо зумовлені тобою зміни незначні – скажімо, переписана контрольна, – наслідків не буде. Якщо ж ти змінила щось справді важливе, істоти не відчепляться і переслідуватимуть, і силкуватимуться знищити тебе, бо ти для них – лише груба помилка у структурі реальності.

Рута не зводила з неї погляду. Анна не зупинялася:

– Так, вісім років тому я повернулася до Якова, для цього скасувавши зовсім несуттєву деталь: я просто не подала документи до ординатуру. І після цього почалося справжнє божевілля. Я не спала тижнями, а закунявши на мить, мусила втікати від потвор із маслянистими очима, що лізли до мене з усіх кутків. Я сказала Якову, що мене гнітить Київ, і ми перебралися до Рівного. Він улаштувалися на роботу в дванадцяту школу, я пішла на другу вищу в РДГУ й стала вчителем біології (працювати лікарем не хотіла). За кілька днів, мабуть, десь за тиждень, істоти дісталися Рівного. Я засинала, опинялась у зруйнованому Рівному й відчувала, як вони нишпорять, шукаючи мене. Істот було менше, ніж у Києві, і вони видавалися не такими ошалілими, та однаково дошкуляли й однієї ночі ледь не загнали мене в пастку. Після того я переконала Якова, що