Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

не так легко перестати думати про цю дівчину.

Сонце вже хилилося до заходу, на землю лягали довгі тіні, повітря переливалося теплими хвилями.

— Гарна ти, Віка,— усміхнувся Едек.

Вона затріпотіла руками, хотіла сказати щось дошкульне, але тільки осміхнулась у відповідь і глянула на нього без своїх звичайних лукавих вогників у очах.

— Мені приємно, що ти так кажеш,— мовила дуже просто.

Едек подивився на своє вимазане вбрання, потім на гараж, де стояв мотоцикл пана Гасинця.

— Я охоче лишився б іще, але брудний після роботи, ну, і Метек знайшов коли вчитися їздити, — озвався з жалем.

— Ти так певен, що й я хотіла б, аби ти лишився?

Хлопець засміявся. Це ж видно по її обличчю, по новому, інтимнішому тону її голосу.

— Завтра я тебе ждатиму...

— Ну, готово. Гараж відчинено. Можемо їхати.

— Не спіши, встигнемо,— буркнув Едек.

Віка засміялася, він підтримав її. Метек придивився до них обох, не дуже розумів, у чому річ.

Віка на мить затримала Едекову руку у своїй. А потім хлопці бачили, як вона стояла на ганку і дивилася вслід голубуватому димку від мотоцикла.

Коли дісталися до Сум, Метек запитав Едека, дружньо всміхаючись:

— Я бачу, сьогодні у тебе немає особливого бажання посилати її к чорту. Як ти тепер виплутаєшся з цієї історії — Зося і вона? Мені, скажу правду, трохи шкода. Віку, це дуже порядна дівчина, і я не знаю, чи добре, що вона дивиться на тебе інакше, ніж на всіх. Це явно видно.

Едек нахилився до нього і тихо, але твердо сказав:

— Займайся своїми справами, Метек. Ясно?

Метек покивав головою. Йому таки справді було щиро жаль Віку. Відпало бажання вчитися їздити; Одійшов, кинувши між іншим:

— Скоро Кульчик приїде.

Едека це мало обходило. Він думав про Віку. Метек має слушність — шкода дівчини. А вона трохи сумувала за ним, ждала, що він напише, сподівалася побачитись у день приїзду.. Та не це зрештою найважливіше. Проблема з Зосею. Це не те, що поцілунки з якоюсь там Лодзею на вечорі у пожежників. Тут складніше. Віка не стерпить конкурентки. А втім, і не в цьому річ. Зося — не конкурентка. То ж тільки скороминуще захоплення.

Стривай, стривай, спинив себе, а з Вікою мало б бути якось інакше? Назавжди? Е-е, дурниці! Треба взагалі відійти од неї. Чогось легенького тут бути не може, ця не запросить його до своєї кімнати, навіть коли не буде батьків. Вона зовсім не така, і не варто морочити їй голову їй і собі... Так, дорога вже підсохла, якось проїде трактором. Не ставитиме його на подвір’я управління, а притягне сюди, і взагалі не покажеться біля дівчини. Вона образиться, і все розлізеться по швах.

Отак він собі постановив, але вночі довго не міг заснути — добре, що Міхал ночував у своїй кімнаті,— ворочався в ліжку і все бачив перед собою ту невеличку, струнку дівчину з таким смішним кирпатим носиком та іронічною посмішкою. А вранці взяв із собою пакунок з чистим одягом і сховав його в колодах біля шосе. Що з тих його наївних зарікань, коли він раніше ніж звичайно, скінчив роботу, умився, переодягнувся й заїхав трактором під самий будинок старшого лісничого.

— О, який поспіх! Ти не любиш відкладати... — Віка привітала його по-своєму, хоча хлопцеві здалося, що в тій легкій посмішці прозвучали якісь нові нотки.

Едек запропонував прогулятися. Пішли дорогою понад молодим густим ялинником, що вклинювався у старий ліс.

Узяв її за руку. Дівчина легко вивільнила її, нахиляючись, щоб зірвати край дороги польову стокротку. Едек знову почував себе непевно. Здавалося, над ним повисло щось недобре. Розмова урвалася, говорили про всякі дурниці, було якось не так, як учора. Відійшли вже далеченько від дому. Тоді Віка стала, заглянула йому в очі, сумно всміхнулася.

— Вчора, коли ми попрощались, я дивилася тобі вслід і подумала, що сьогодні ти мене поцілуєш...

Хлопець полегшено зітхнув. Он від чого у неї змінився настрій. А він уже боявся хтозна-чого. Підступив до дівчини ближче, хотів обняти.

— Стривай, Едек. То вчора я так думала. А сьогодні хотіла тебе спитати про дві речі. Можна? І попросити, щоб ми говорили цілком відверто.

— Будь ласка, в чому річ?

Він уже добре знав, про що йдеться, але ж треба було щось казати. Хай йому біс, дурна історія.

— Ти дуже любиш Зосю, оту вчительку? Ви ж часто зустрічаєтесь, правда?

— Хтось набалакав тобі всяких дурниць.

— Облишмо" того когось. То як же справді з Зосею?

— Там нема ніякого кохання. Приємна дівчина, гарна, та й годі. А любов — це надто велике слово.

— А чого ти хочеш від мене, Едек? Я теж приємна, може, й гарна, так принаймні ти казав учора. Але я не люблю цілуватись аби тільки цілуватись. Пробувала, нічого цікавого...

— Віка, перестань. Трохи походив з тією дівчиною, що ж у тому поганого?

— Та нічого, звісно ж, нічого. Я зрештою не маю ніякого права в чомусь тобі дорікати. Тільки думаю, що тепер нізащо не хотіла б, щоб ти мене поцілував. Ти, певно, розумієш, правда?

— Мені піти? — обурився не знати чого Едек.— Незабаром приїде Клем, може, він буде цікавіший.

Злість і жаль вкладали в його уста й інші такі слова, докори, глузування, може, навіть образи. Одначе він стримався. Відчував себе, мов хлопчисько, якому нам’яли вуха.

— Не заперечую,— мовила Віка.— Я казала не про розрив знайомства. А про те, що не люблю бути черговим чи паралельним об’єктом чиїхось зальотів. Таке вже в мене упередження.

У Едека раптом минула злість, і він благально подивився на дівчину.

— Віка.

— Що?

— Я з нею більше не зустрічатимусь. Це справді не має ніякого значення.

Вона злобливо засміялася.

— Не турбуйся. Не варто. Вертаймося вже, холодно. Ти ж зостанешся у нас на чай?

Тепер уже він засміявся. Біля ганку попрощались. Едек витягнув з трактора пакунок з робочим одягом, засунув під пахву і швидко, мовби за ним хто гнався, пішов геть. Не оглядався, і так був певен, що сьогодні вона не дивиться вслід йому, як дивилась учора.

Увечері він мав зустрітися з Зосею. Перед тим Едек уже не збирався йти, думав, що він сам покладе край їхнім стосункам, перш ніж його вирве з її обіймів той мельник. Але тепер хлопець мчав до Піша,