Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

Повернувся над ранок.

Незважаючи на палкі дівочі ласки, та ніч не змінила його настрою.

А потім ускладнилось і з Зосею. Аж якось уранці одержав від неї оту записку. Отже, сьогодні вона не зможе зустрітися з ним, і завтра теж, і взагалі невідомо, коли зможе.

Міхал тихо хропів носом. Едек подумав, що й у нього є свої клопоти. Правда, Залєський не дуже розумів, чому зрештою молодий мазур бере так близько до серця людські теревені.

Браконьєр — завідувач млина. Едек сам не знав, чому раптом він почав думати, що це одна й та сама особа. У нього ж ніяких доказів не було. Що в постаті мотоцикліста йому ніби майнуло щось знайоме? Це ж не має ніякого значення.

А проте не міг одігнати від себе думки про ту справу як про щось дедалі реальніше. Обмірковував те, що сказав йому Міхал. Коли б навіть усе було правдою,— жодне його свідчення не має ніякого значення. Потрібні речові докази. А їх ніде не візьмеш... Але щоб усе це негідникові так минулося? Хай там уже браконьєрство — то клопіт Гасинця чи Павла, але ж мерзотник стріляв у людей. У лісничого і в нього, Едека. Добре, що не влучив, хоч це й не міняє суті злочину. Повинна ж бути якась кара бандитові.

Здригнувся. А що коли б і справді перевірити все і добряче натовкти тому типові морду? У розмові з Міхалом він скоріше жартував, а тепер почав думати про це серйозно. Звісно, це був би розрив із Зосею, ну й чорт з ним, може, це навіть на краще. Дівчина горнеться до того, навіщо йому ця конкуренція.

Нарешті він заснув, та як тільки прокинувся, одразу ж почав думати про те саме. Він повинен був наважитись. Але насамперед треба було перевірити.

Десь опівдні Едек залишив трактор на тартаку, а сам пішов подивився на старий млин. Річка, перегороджена загатою із шлюзами, широко розлилась, утворивши великий, густо зарослий по берегах став. Через високо підняті заставки шлюзів вода пружним пінявим потоком спадала на другий бік греблі.

Едек став на трухлявому дерев’яному містку, задивився на каламутну воду. В береги ставу врізалися невеликі затоки, прикриті низько навислими кущами. Рядом з Едеком зупинився літній селянин з батогом у руці. Певно, він ждав своєї черги молоти.

Біля другого берега, де сонце пригрівало дужче, вода бралася маленькими брижами, часом наче аж кипіла.

— Он яка їй розкіш. Тут її кишма кишить.— Довгим пужалном дядько показував на воду.

— Кого? — спитав Едек.

— Краснопір нереститься... Взагалі тут риба водиться. Лин чималий, трапляються й соми. Тільки завмлина не дає ловити.

— Чому?

— А хто його знає. Для себе, кажуть, береже... О, саме йде.

Едек здригнувся, руками сильніше вперся в поручні Містка. Високий, плечистий чоловік середнього віку перевалювався з ноги на ногу. Цю ходу хлопець добре пам’ятав. Так, це він, тип із Піша. Той, що був у лісі. Той, що їхав мотоциклом. Усе збігалося. Едек, насилу стримуючись, перехилився над поручнями, пильно вдивлявся у воду. Був схвильований, давні спогади нахлинули гарячою хвилею, та ще гіркота поразки з Зосею... Тільки б зараз не зробити якоїсь дурниці. Спокійно... Спокійно...

Він чув кроки свого ворога. Поминули його, затихли на утоптаній вологій землі. Коли Едек оглянувся, мельника вже не було.

Нічого не сказавши, хлопець пішов. Дядько здивовано оглянувся за ним.

У Едека все кипіло. Отже, він усе-таки знайшов його. А в містечку ніколи не здибав, хоча завжди видивлявся, шукаючи ненависну знайому постать.

Спустився на берег ставка аж туди, де кишіла, нерестилася риба. Стоячи біля кущів, уже вкритих першими дрібнесенькими листочками, дивився, як грають барвисті краснопірки. Очманілі від любовного збудження, вони зовсім не боялися, клубочилися біля самої поверхні, великі, часто завбільшки з лікоть, з карміновими плавцями і золотистою лускою. Коли якась рибина вистрибувала на мить над водою, в її великих очах кольору добре начищеного мідного таза відбивалося сонячне проміння. Риби плюскотіли, терлись одна об одну, штовхалися, ніби їм було мало місця.

Темно-зелені спини сунули, виринувши над поверхнею, потім, б’ючи хвостами об воду, риби стрибали, відкриваючи блискучі боки і навіть животи. Вода аж червоніла тоді від яскравих і пишних, ніби вишукане весільне вбрання, плавців.

Хлопець довго дивився на них, відчуваючи, як до нього знову приходить спокій. Глибший і повніший, ніж будь-коли раніше. Бо навіть спогади про дівчат, особливо про Віку, десь одійшли з тої миті, коли він на свій страх і риск надумав покарати браконьєра. Бо й справді, що він міг йому довгий? Як підтвердити, що саме цей тип стріляв у лісі, що він напав на темній вуличці в Піші. Хто б повірив Едековим свідченням?

Снуючи своїм трактором по добре знаній, аж набридлій уже дорозі, навантажуючи важкі колоди, він обмірковував варіанти їхньої майбутньої зустрічі. Не в Піші, навіть не коло млина. Але й не в Зосі, де він, певно ж, буває.

У його збудженій, аж очамрілій голові роїлися думки. Узяти з собою якусь залізяку і цим полегшити собі завдання? А може, вкрасти у лісничого двостволку? Це було б найпростіше... І найбільше його спокушало.

Хлопець вагався. Після тієї історії з Красавчиком він поклявся, що ніколи не боротиметься інакше, як чистими руками. На вечорі можна було схопити якийсь там кухоль, пляшку, стілець. Він робив це відкрито, на очах у своїх противників і глядачів. Інші теж мали такі можливості. А нападати несподівано, із засідки, бити по голові залізякою, стріляти? Ні, стократ ні! Він аж здригнувся від такої думки. Зрештою він же не мав наміру вбивати. Чи навіть покалічити. Хотів просто по-чоловічому провчити того типа. Але тоді в пам’яті зринав похмурий осінній вечір у Піші, темна вуличка й страшний удар браконьєрського кулака. Такі удари, чого доброго, посиплються у відповідь і тепер. Сили були зовсім нерівні. То що ж робити?

Едек думав і думав. Не хотів щось починати зопалу. Вирішив терпляче ждати, поки настане слушна хвилина. А тоді вже діяти. Щоб шанси були однакові. Так, це найблагородніше. Якщо програє, то що ж, нічого не вдієш...

Це рішення повернуло йому рівновагу. Хлопець грався з Мовчуном, потім допомагав Метекові готувати вудочки на вугрів. З травня їх уже можна ловити.

— Вночі, розумієш? — сказав Метек.— Підпливемо човном в очерет на мілкій затоці, там вони завжди жирують. Ловлять їх по-різному, можна з дзвіночком, але це не обов’язково, бо