Читати книгу - "Королева пустелі"

дружнє ставлення, і, нічого не розуміючи, колеги Ґертруди, мабуть, почали її недолюблювати, ба навіть побоюватись. Однак замість того, щоб просто зламатися, Ґертруда продовжувала працювати заради таких людей, як її коханий і брат. Вона стала запальною й нестримною навіть до Флоренс, реагуючи з незвичною роздратованістю на спроби мачухи відволікти її від роботи: «Найімовірніше наступного тижня я не зможу. У мене на роботі зараз жахливий період: купа нових співробітників, їх усіх треба навчити, й усі вони щохвилини роблять якусь помилку. Мені немає на кого залишити відділення навіть на один день. Усе це вже стає нестерпним. Я ненавиджу щось змінювати, як і зміни загалом».

Ґертруда настільки вимучувала себе горем, що часто не шкодувала почуттів інших, а тоді з сумом визнавала в собі цей недолік. Через три місяці після смерті Доті-Вайлі Флоренс написала Ґертруді листа, запитуючи, чи не приїхати їй і не побути поруч у такий скорботний час. Ґертруда відповіла: «Це дуже люб’язно з вашого боку... але вам не треба приїжджати. Ніхто мені не допоможе, чесно... Ніщо не може мені зарадити».

На Ґертруду звалили ще більше роботи — цього разу міністерство закордонних справ запросило, щоб відділення поранених і зниклих безвісти взяло на себе збір і внесення до таблиці всієї інформації щодо німецьких таборів для військовополонених. 20 серпня Ґертруда написала листа додому:

«Дуже важливо, щоб усі відомості були розподілені належним чином, оскільки це покаже, як краще допомогти нашим полоненим, яким зараз ця допомога потрібна найбільше. Однак це означає, що тепер у нашому відділенні ще більше документів, ще більше архівів і ще більше людей, які з усім цим працюватимуть.

Увесь цей місяць я була надзвичайно самотня. Це так нестерпно, коли тобі більше не подобається бути наодинці, як це було колись; але я не можу втекти від своїх думок, а вони ще нестерпніші».

Дженет Кортні — під час навчання в Оксфорді була відома як Дженет Гоґарт — була однієї з жінок, які прийшли до Ґертрудиного відділення в Лондоні на допомогу.

Пізніше Дженет написала про той період: «Я була дуже вражена її розумовим виснаженням і глибиною її журби, однак жодному із цих відчуттів вона не дозволяла заважати роботі.

Та Ґертруда все одно не збиралася — як вона сказала, просто не могла — відпочивати. Війна заволоділа її розумом, не залишивши місця решті всіх думок... Ґертруда не дозволить особистому горю зменшити її працездатність. Вона подивилася в очі своїй скорботі й викинула її з голови».

Брат Дженет, Девід, зустрівся з Ґертрудою незадовго до свого від’їзду до Каїра, де мав допомогти організувати представництво адміністративної розвідувальної служби, націленої, зокрема, на арабів. Він запропонував Ґертруді поїхати з ним, однак вона настільки переймалася роботою в Червоному Хресті, що майже його не слухала. Перебуваючи в Каїрі, Девід написав Ґертруді листа. Цього разу він фактично наполягав, щоб вона приєдналася й допомогла в роботі.

Одного дня, коли Дженет прийшла на роботу у відділення в маєтку Норфолк на площі Сент-Джеймс — відділення поранених і зниклих безвісти постійно розширювалося й потребувало більше місця — Ґертруда моментально схопила її за руку у своїй звичній імпульсивній манері й відвела вбік. «Девід написав мені листа. Він сказав, що відшукувати зниклих безвісти солдатів може будь-хто, а накреслити мапу Північної Аравії можу лише я. Наступного тижня я їду».

Оскільки цей етап життя міс Белл добіг кінця, зі всіма його стражданнями та непосильною працею, Ґертруда могла озирнутися назад, пишаючись своїм грандіозним внеском у військово-економічну діяльність. Сотням тисяч сімей вона освітила непроглядну пітьму й відіграла певну роль, мотивуючи їх жити далі. Її роботу у відділенні поранених і зниклих безвісти офіційно визнала безцінною її королівська високість принцеса Кристіан та інші члени Військового виконавчого комітету.

І тепер на Ґертруду Белл чекав найзахопливіший і найвагоміший етап її життя.

Розділ 11

Каїр, Делі, Басра

У 1910 році Близький Схід кишів військовою розвідкою і таємною дипломатією. Лише після того, як 1908 року Британія запідозрила Німеччину в певних намірах щодо цієї території, у Лондоні з’явилося міжнародне розвідувальне бюро. Міністерство закордонних справ регулярно користувалося безкоштовними послугами мандрівників, які доповідали про свої експедиції. Однак мало хто з них прямував до Близького Сходу, де потрібні були певні мовні навички та знання пустельного етикету, де більша частина дикої місцевості не була нанесена на карту, де не було доріг і нікуди було звернутися за допомогою, раптом щось траплялося. Ґертруда ж вправно здійснювала спостереження, і її завжди тягнуло в гарячі точки. Завдяки такій своїй експедиційній манері вона стала беззаперечним кандидатом на місце одного з добровольчих інформаторів. Вона перебувала на службі, хоч і неоплачуваній, у розвідувальному відділку адміралтейства, і саме в листопаді 1915 року керівник розвідувального управління ВМС, Капітан Голл, послав за нею людей до Лондона, щоб повідомити про телеграму з Каїра.

Ґертруда з власного досвіду знала все про безмежні простори Аравії та розмаїття її мешканців, і ці знання робили її унікальною. І не лише тому, що вони були всеохопні, а ще й тому, що всі відомості були свіжі. Минуло шістнадцять місяців, відколи вона повернулася зі своєї подорожі в Хаїль. Якщо підрахувати, два роки свого життя вона провела, мандруючи Аравійською пустелею. У семи своїх експедиціях Ґертруда спостерігала за слабкими місцями Османської імперії, спершу як багата туристка, а тоді як дослідниця, археолог та інформатор британського уряду.

Деякі звіти вона робила добровільно, а деякі — на запит. Спочатку Ґертруда передавала їх через Чирола, а потім уже й сама, напряму зацікавленим урядовцям і політикам, яких знала. Скоріш за все, саме міністр закордонних справ сер Едвард Ґрей був ініціатором надання нею таких послуг. Міністерство закордонних справ попрохало її розвідати, яким був вплив Німеччини на Османську імперію у північній і східній частині Аравії, і Ґертруді вдалося знайти всі відповіді, вдаючись до способів, доступних жінці, яку ніколи ніхто не запідозрив би у шпигунстві. Дорогою Ґертруда пила каву й обмінювалася плітками з кожним шейха, повз намет якого проїжджав її караван. Вона наряджалася й вечеряла в різних поселеннях і вважала своїм обов’язком користуватись усіма зв’язками й зустрічатися та розмовляти з усіма, хто мав бодай якусь громадську чи політичну вагу. Вона фотографувала багато археологічних пам’яток і позначала на карті військові об’єкти. А якщо потрапити кудись було дуже складно, як-от у березні 1900 року в замок хрестоносців у Ель-Караку, де німецькі офіцери проводили повторне навчання для турецьких солдатів, Ґертруда вмикала всю свою невимушену нахабність і просто заходила