Читати книгу - "Пора грибної печалі"

селянським розумом!» — постукав себе по чолу.

— Дайте тим вівцям уже спочити! — роздратовано буркнув Чедрик.

— А що, куме, неправду кажу?

Фаркаш справді не лукавив, душею не кривив. У дитинстві йому кілька разів замість батька довелось пасти худобину. І тепер ті, давно минулі часи він згадував як найяскравіші сторінки, вписані золотими літерами у книгу своїх героїчних і трудових звитяг. Не минало жодної урочистої події, аби Фаркаш не притяг за святковий стіл овечок із дитинства. Варто було ближньому десь на дружній вечірці або на весіллі, хрестинах, дні народження сказати добре слово на адресу Юрія Васильовича, як той одразу згадував свою непомірно тяжку чабанську герлигу, милих овечок, які, немов зорі-дороговкази, вивели його у люди.

Однак дружки не завважили на глибинні витоки Фаркашевої біографії, а випили за мужність і непохитний характер Чедрика.

«Бути біді», — подумав Голуб, глянувши на Миколу. Після кожної чарки очі Чедрика все нижче опускалися з-під окулярів на ніс. До слова, ця метаморфоза завжди ставалася з Чедриком, як тільки добряче п’янів: очі з нормального стану починали заокруглюватись, опускатись і, наче під неймовірним тягарем, зависали на носі. В подібному настрої від Миколи можна було чекати що завгодно.

— Аби-м здох, куме, чуєте, аби-м здох, як ся мені любите. Дайте, най вас поцілую, — кинувся з обіймами до Чедрика Фаркаш.

— Стоп, стоп, стоп! — підняв застережливо руки Микола. — Стоп! Ви, мудрагелю, пождіть здихати. Спершу верніть мені сто рублів, знаєте які, а потім, чорт з вами, відкидуйте ноги на здоров’я. На вінок вам із задоволенням подарую.

Фаркаш, почувши про гроші, одразу вгамував гарячу любов, якось обм’як.

— Ви, куме, з тими грошима завжди, як дощ на сухе сіно, — завертів нервово шиєю й потягся, було, до кишені, але видно, передумав. — Коли вас не бачу, пре-е-епання би їм, грошам, завжди водяться, а як треба віддавати — як би їх корова язиком лизнула…

— Отож, отож, — буркнув багатозначно Чедрик.

— На грішну душу вам кажу, моя Настя вчора ввечері чистила піджак і геть до копійки вичистила.

— Ваша Настя теж, до речі, добра фіфа. Не питали її випадком, чого це, коли були на курсах, майже кожного вечора до неї ваш головний інженер підпливав? — наїжачився Чедрик.

Фаркаш сів на стілець, нервово засовався й, не знаходячи собі місця, сердито відчеканив:

— Злим язикам щодня свято. Намололи пустої полови, аби мені очі їла. Але нема дурних. Ми з Настею завжди розуміємось. Вона все розказала. Призналася чесно, що до одуріння заскучила за мною, а головний інженер в її очах як дві каплі води схожий на мене. І вона сама запрошувала, аби приходив скрасити її самотність. Тоді Насті завжди здавалося, що в хаті її рідний чоловік, тобто я. І тут, дорогий куме, нічого із простої мухи чинити моралізованого слона. Ось так! — ніби сокирою відрубав Фаркаш.

— Ну да, ваша Настя — ідеал святої невинності і скромності, — єхидно усміхнувся Чедрик. — Хай би спробувала знайти розраду своїй самотності моя Кароліна. Я би їй голову, як миршавій курці, відкрутив.

І Чедрик знову вельми ефектно продемонстрував, як би скручував Кароліні шию, зі злістю би так крутив, вельми боляче би відкручував…

— Ух, і пищала би, як в’юн у моїх руках, — із запалом вигукнув Микола й аж притопнув від задоволення.

— Ну я, мабуть, піду, — піднявся несміливо Голуб й дався, було, до дверей.

— Ану, сядь! — крикнув грізно Чедрик. — Зараз всі ми будемо давати тобі урок педагогіки: як повинен справжній мужчина поводитися із своєю жінкою. Уяви собі: перед тобою у повному зборі кафедра педагогіки на чолі із професором, — постукав себе у груди.

Однак назвати прізвища професора не встиг, бо над дверима ніжно заспівав електричний соловейко.

Поважні «педагоги» одразу принишкли й злякано переглянулися. Соловейко озвався вдруге. На цей раз сердито й вимогливо. Чедрик приклав до вуст палець й навшпиньки став прокрадатись у коридор. Але за дверима почулася лайка, брязнули ключі, ляснув замок і на порозі у всій своїй красі постала Кароліна — майже двометрового зросту, широкоплеча, міцно скроєна молодиця. При її появі — це якось аж вразило Голуба — цигарковий дим, що досі нерухомо висів цілими оберемками у кімнаті, миттєво закрутився шаленим колесом і прожогом почав тікати крізь віконні щілини, розчинятися на стінах, стелі… Михайло не відав, які думки нахлинули в цю мить у розгарячілі голови «педагогів», проте самого одразу пройняло таке відчуття, що якби перед ним розверглася підлога — не вагаючись, стрибнув би із шостого поверху.

Чедрик, зігнувшись у три погибелі, почав задкувати із коридора в кімнату.

— Це що таке?! — раптом верескнула Кароліна. — Хто наслідив на килимі?!

— Не я, звичайно ж не я, — боязко зізнався Чедрик і для певності виставив перед Кароліною одну за одною у домашніх капцях ноги. — Я сьогодні з дому не виходив…

Проте найбільший сюрприз чекав Кароліну, коли увійшла в кімнату і побачила Стьопку, Фаркаша і Голуба, що тиснулися по кутках. Нероздягнена, із набитою господарською сумкою, стала немов гренадер, у прольоті дверей і ледь не лишилася божого дару мови. Нею пересмикнуло, губи затремтіли, обличчя спалахнуло ватрою…

— А це що?! — закричала несамовито й надірвала голос.

Першим зреагував Фаркаш. Притьмом схопився, підбіг до Кароліни, схопив її руку, поцілував…

— Аби-сьте здорові, кумочко! Я тільки секунду як перед вами забіг. Гроші Миколі заніс, давно вже сотню йому винен, — заторохкотів невпопад.

Й кланяючись, нервово тіпаючись, поліз у кишеню, поспіхом відлічив червоненьких і простягнув Кароліні.

— Думаю, що кумові навіть приємно зараз, — обернувся сяючим обличчям до Чедрика. — У вас же спільна сімейна каса, чи не так, куме.

Від побаченого очі Чедрика одразу стрибнули із носа на звичайні орбіти, рот широко розкрився й застиг… «Професор педагогіки» раптом ікнув, а потім, зібравши останки сил, вичавив із себе:

— Со-о-обака!!!

Фаркаш, немов казковий джин, крутнувся дзигою на місці й шмигнув під лівою рукою Кароліни до дверей.

— Ах ти, Ісусику, та він ще й огризається, — із щирим подивуванням проспівала Кароліна.

Ісусиком вона завжди називала Чедрика у ті хвилини, коли доходила межі найбільшого потрясіння.

— Ти що, Ісусику, волієш під моєю стріхою дати усім притулок, моїм хлібом усіх голодних накормити, моєю горілкою напоїти всяких!.. — напитувала Кароліна, все ближче насуваючись на Чедрика.

— Перестань! — запротестував Микола і звів виклично голову. — Перестань, бо зараз… — й замахнувся рукою.

— Ах рятуйте, гвалт! — удавано перелякалася Кароліна й сплеснула у серцях руками.

Надалі ж схопила могутньою долонею Чедрика за комір сорочки й, наче вередливе курча, потягнула на кухню. А там, лупцюючи по спині, по голові, спокійно приговорювала: