Читати книгу - "Пора грибної печалі"

class="p1">— Його дружок рідного брата не пустив до хати, а він до мене додому. Мало того, ще й далі п’ють, пиячать. Кум гроші приніс, а Ісусик би затаїв і пропив…

— Гроші мої, і ти про них не знала, я чесно заробив! — стогнав Чедрик, пориваючись із залізних рук Кароліни.

— Ісусику, та ти ще від мене гроші затаюєш? Ах, вороняча твоя душа.

І знову Чедрика п’ястуками.

Ледь оговтавшись, Стьопка із Михайлом переглянулись і щодуху чкурнули із квартири. Стьопка без шапки й куртки, Михайло в останню мить встиг-таки схопити із вішалки пальто…

На дворі перевели подих й оглянулися. Із сусіднього під’їзду насторожено витягнув голову Фаркаш й заклично махав рукою. Стьопка зле вилаявся й пригрозив у його бік кулаком. У цей час у під’їзді Чедрика, на шостому поверсі, щось важко загупало, загримотіло, а далі, немов пуста бочка, покотилося донизу. Стьопка з Михайлом рвонули з місця і — драла…

— Пождіть! — пролунав позаду розпачливий голос Чедрика.

Брати обернулись. У довгому, широкополому Кароліниному плащі, у розшнурованих черевиках на босу ногу, розпатланий, без шапки, біг «професор педагогіки». Завбачивши кума, Фаркаш вилетів із сусіднього під’їзду, вискочив на тротуар і, не роздивляючись, побіг, петляючи між потоком машин, через вулицю.

— Ой, попадися мені! — крикнув навздогін Чедрик, підійшовши до братів.

— І які ваші подальші пропозиції? — діловито спитав Михайло.

— Відносно чого? — уточнив Чедрик.

— Я маю на увазі продовження уроку педагогіки, — відповів незворушно Михайло.

— Ну, ти даєш, мандариновий ананас! — безтурботно усміхнувся Стьопка. — Жартів не розумієш?

— В тім то й річ, що прекрасно розумію, — перебив Стьопку Михайло й, гречно вклонившись Чедрикові, звернув у провулок, котрий виводив до редакції.

У пісних осінніх калюжах вовтузились намоклі й промерзлі хмари, у конарах розтовстілих за літо каштанів підвивав бідолаха вітер, лунко падали із гілля краплі, розлітаючись по бруківці — вкрай сумно було довкола. І перехожі не без здивування оглядалися на Михайла, що бадьоро крокував вулицею і насвистував ритмічну мелодію веселої, легковажної пісеньки…

Пожартував

Надворі сніжило. Вітер хвилями налітав з опустілих полів, падав з розгону на дорогу і, розчавлений колесами автобуса, плакав від болю. Зима у цьому році прийшла нагально, нечекано. Ще вчора з ранку світило яскраве сонце і люди ніяк по могли начудуватись глибокій, на диво погожій осені, а під вечір небо зчорніло, потім враз посивіло і посипав сніг. Він гуляв цілу ніч, не спочиваючи ні на хвилину і на ранок повністю доконав лагідну стареньку осінь. Її останки тепер підчищував у полі вітер, замітаючи одразу за собою сліди.

В салоні було напівпорожньо, тепло, затишно, і Голуб думав про героя свого наступного нарису.

Івана Бронзея, голову одного із гірських колгоспів, Михайло знав давно. Здебільшого приїжджав до нього, коли справи в того йшли не вельми весело. Тоді з’являлися в ефірі гострі кореспонденції, дошкульні фейлетони. Бронзей, кремезний, з приємним відкритим лицем літній дядько, ніколи не сердився на критичні виступи.

— А, неборята, і вам треба на хліб насущний заробляти, — говорив спокійно при зустрічах, — тільки ось діти мої дуже сміялися, та й люди, не криючись, при мені довго показували зуби. І так нічого. Файно писали, мудро… Сам заслухався. — А потім, зітхнувши, додавав: — Ей, людкове добрі! Посиділи б на моєму кріслі, перехотілося би смішкуватись. В долині голова — це газда. А в горах? Хотів би я побачити, якої б заспівали. У нас, по раз собі думаю, небеса би більше вродили, коли б їх засіяв, аніж земля. Та й ту б у два міхи всю зсипав…

І ось кілька тижнів тому Голуб почув від свого колеги — районного радіожурналіста цікаву історію про Бронзея.

…Пізньої осені сорок четвертого в хату до Бронзеїв зайшов фронтовик-односелець і приніс матері поклін від старших синів-близнюків Юрка і Михайла. З ними, солдатами, він випадково зустрівся у щойно визволеному місті Міхаловце на Словаччині.

Материнське серце… У своїй любові воно сліпе, здатне на неймовірні поступки. Так сталося і на цей раз. Вислухавши фронтовика, мати довго сиділа на лавиці, загадково дивилася у вікно і мовчала. Потім різко встала, пішла на горище, нашкребла зі скрині останки муки, спекла хлібину і вирядила з ним у дорогу десятирічного сина Івана.

— Ти маєш, ти мусиш знайти своїх братів і передати їм хліб. Якщо вони його з’їдять, я знаю, ніяка куля їх не зачепить.

Відтак мати перехрестила малого, благословила, і хлопець рушив шукати під мозолястим небом війни братів, аби передати материнський хліб. На військових машинах, на підводах, пішки малий Іван їздитиме із солдатами фронтовими дорогами, розпитуючи про Юрка і Михайла. І по цих змучених шляхах його поводирем буде серце, сповнене любові до них. І вже тільки далеко по війні, зовсім недавно, Бронзей дізнався, що якогось дня він був майже поруч своїх братів — стояли на протилежних околицях одного села, — але так і не зустрілися. А через день опісля того брати-близнюки загинули майже одночасно, визволяючи невеличке чехословацьке містечко. А Іван ще довго, переживаючи неймовірні пригоди, міряв фронтові шляхи, несучи, як біль, у торбі материнський хліб. Він ще й досі відчуває себе винним у гибелі братів. Йому здається: аби шукав краще і знайшов тоді Юрка і Михайла, передав їм хліб, на якому мати поворожила, брати неодмінно залишилися б живими.

Голуб переповів цю історію шефу. Той саме був у меланхолійному настрої, уважно вислухав і крадькома витер сльозу.

— Дорога моя птахо Голубе. Я завжди вірив у твої здібності, твій тонкий журналістський нюх. Не помилюся і зараз, коли поїдеш і напишеш про цього душевного багатостраждальця чудовий нарис, — сказав лагідно. — В часі тебе не обмежую. Їдь на скільки захочеш, але матеріал має примусити заплакати. Їдь, дорогий мій…

І ось Голуб зійшов на зупинці гарненького гірського села й попростував до правління, яке знаходилось звідси метрів за двісті.

Тільки зайшов у приміщення, як тут…

— Допоможіть, ну, допоможіть мені чимось, Іване Михайловичу! — дівчина перетяла шлях голові колгоспу до кабінету і, ридаючи, припала до його рукава. — Не витримаю, розумієте, не витримаю! Допоможіть чимось! — благала таким голосом, що Голуб відчув, як у самого під серцем заболіло кожне її слово.

— Чим, скажи, чим я можу тобі зарадити, Олено?! — Голова у розпачі роззирався, не знаходячи потрібного слова.

— Вам вірять, вас у всьому слухають! — вела, тремтячи всією постаттю, дівчина. — Ви тільки поговоріть з ним, і він зрозуміє!..

— Дорога моя, душу віддав би, аби помогти тобі, але тут я безсилий, тут нічого вдіяти не можу, повір… — голос голови надірвався і, з