Читати книгу - "Біле Ікло"

був навчитися в Сієрра-Вісті. Життя на Півночі було просте в порівнянні з тутешніми складними справами. Насамперед йому довелося познайомитися з хазяїновою родиною. Правда, він уже мав певний досвід знайомств. Міт-Са й Клу-Куч належали Сірому Боброві, їли добуте ним м’ясо, грілися біля його багаття й спали під його ковдрами; так само й усі мешканці Сієрра-Вісти належали хазяїнові Білого Ікла.

Проте й у цьому відчувалася різниця, й різниця досить значна. Сієрра-Віста була набагато більшою од вігвама Сірого Бобра. Білому Іклу доводилося зіштовхуватися тут з дуже багатьма людьми. У Сієрра-Вісті жив суддя Скотт із своєю дружиною. Ще там були дві сестри хазяїна — Бет і Мері, дружина хазяїна — Еліс, і нарешті його діти — Відон і Мод, двоє малят чотирьох і шести років. Ніхто не міг розповісти Білому Іклу про всіх цих людей, а про родинні зв’язки та людські взаємини він нічого не знав, та й ніколи не зміг би довідатися. Та все ж він швидко зрозумів, що всі ці люди належать його панові. Потім, спостерігаючи за їхньою поведінкою, прислухаючись до їхніх розмов, до інтонації голосів, він помалу розібрався і збагнув міру близькості кожного з мешканців Сієрра-Вісти до хазяїна, а також його ставлення до кожного з них. І відповідно до цього й Біле Ікло ставився до нових богів: кого цінував господар, того цінував і він; що було дорогим хазяїнові, те й він дбайливо оберігав.

Так Біле Ікло навчився турботливо й трепетно ставитися до господаревих дітей. Все своє життя він просто не терпів дітвори, боявся й не переносив дотику їхніх рук: він не забув дитячої жорстокості й тиранії, об’єктом яких йому довелося бути не раз ще в індіянських селищах. Тож коли Відон і Мод вперше підійшли до нього, він застережливо загарчав і люто блиснув очима. Удар кулаком і різкий вигук хазяїна змусили Біле Ікло підкоритися й дозволити погладити себе, хоча він і не переставав гарчати, поки малесенькі ручки гладили його, і в цьому гарчанні не чулося ласкавої нотки. Пізніше, помітивши, що хлопчик і дівчинка надзвичайно дорогі хазяїнові, він дозволяв їм гладити себе, вже не чекаючи удару й різкого вигуку.

А от виявляти свої почуття Біле Ікло як не вмів, так і не навчився. Він скорявся дітям хазяїна з відвертим небажанням і терпів їхні пестощі, як терплять болючу операцію. Якщо ж вони дуже надокучали йому, він підводився й рішуче ішов геть. Але незабаром Відон і Мод привернули до себе Біле Ікло, хоч він ніяк не виявляв свого ставлення до них. Він ніколи не підходив до дітей сам, але й не тікав від них і чекав, коли вони підійдуть. А потім дорослі помітили, як він тішиться спілкуванням з дітьми, і як тепло світяться його очі, побачивши їх. А ще ті очі виказували, як радощі поступаються місцем досаді, коли діти залишали його для інших ігор.

Білому Іклу довелося пізнати й осягнути багато нового, але на все це потрібен був час. Після дітей найбільше уваги Біле Ікло приділяв судді Скоттові. На це були дві причини: по-перше, його дуже цінував хазяїн; по-друге, суддя Скотт був дуже стриманою людиною. Біле Ікло полюбляв лежати біля його ніг, коли суддя читав газету на просторій веранді. Погляд чи слово, зрідка кинуті вбік Білого Ікла, говорили йому, що суддя Скотт знає про його присутність і вміє дати відчути це ненав’язливо. Але бувало так дуже рідко, коли хазяїн куди-небудь ішов. Варто було йому тільки з’явитися, як увесь інший світ переставав існувати для Білого Ікла.

Біле Ікло дозволяв усім членам родини Скотта гладити й пестити себе, але ні до кого з них він не ставився так, як до хазяїна. Їхні пестощі ніколи не могли викликати ніжних ноток у його гарчанні. Хоч як намагалися родичі Скотта, ні до кого з них Біле Ікло жодного разу так і не пригорнувся головою. Цей вияв цілковитої довіри, повної покори й самовідданості він беріг для свого білого бога, свого хазяїна Відона Скотта.

Власне кажучи, інші члени родини були для нього просто хазяйською власністю.

Дуже швидко Біле Ікло навчився відрізняти родину хазяїна від челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи не чіпав їх, бо й челядь вважав власністю хазяїна. Між ними й Білим Іклом підтримувався нейтралітет, та й тільки. Вони готували страви для хазяїна, мили посуд і виконували багато різної роботи, так само як на Клондайку все це робив Метт. Словом, слуги були необхідним складником життєвого укладу Сієрра-Вісти.

Багато нового відкрилося Білому Іклу й за межами маєтку. Володіння його пана були дуже великі, але й вони мали свої межі. Маєток закінчувався коло шляху, а далі йшли спільні володіння богів — вулиці та різні шляхи. Їхні ж особисті володіння були розкидані за огорожею. Усе тут керувалося безліччю законів, і поведінку кожної істоти визначали також вони. Але Біле Ікло не розумів мови богів, і коли й навчився чогось, то тільки з власного досвіду. Він діяв згідно зі своїми природними пориваннями, поки вони не призводили його до порушення якогось закону. Коли таке траплялося кілька разів, він осягав закон і вже його не порушував.

Та найбільше впливали на Біле Ікло суворі нотки в голосі хазяїна і його караюча рука. Біле Ікло настільки любив свого білого бога, що його суворість дошкуляла більше, ніж побої Сірого Бобра чи навіть Красунчика Сміта. Від тих жорстоких побоїв потерпало тіло, але гордий незламний дух Білого Ікла протестував і перемагав. Від Скотта Білому Іклу часом перепадало, але його удари хоч і не завдавали болю, та допікали набагато дужче. Хазяїн виявляв своє невдоволення Білому Іклу й цим уражав його в саме серце.

Білому Іклу не так уже й часто перепадало від хазяїна. Достатньо було одного слова, щоб пес уторопав, правильно він поводиться чи ні, тож до тембру та й самого голосу він пристосовував свою поведінку і вчинки. Цей голос був йому компасом, що вказував шлях, компасом, що допомагав йому орієнтуватися в новому краї й у новому житті.

На Півночі єдиною прирученою твариною був собака. Всі інші жили на волі й були законною здобиччю кожного собаки, якщо тільки він міг із нею впоратися. Колишній досвід залишився доброю наукою для Білого Ікла, він часто полював і добре знав закон здобичі. Йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже з перших днів проживання в долині Санта-Клара він переконався в