Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

небіжчика в комірчині, а потім, хай би за життя він був славутою і доброю душею, потаєнці виносять через чорний хід, призначений для перемийниць і соусоробів. Проте Саньєт ще не помер. Він прожив ще кілька тижнів, хоча майже не приходив до тями.

Пан де Шарлюс знов допустився, коли музика вже змовкла і баронові гості потягли до нього прощатися, тої самої помилки, що й перед концертом. Він не попросив їх підійти до Принципалки та її мужа і подякувати їм за вечір, як вони оце дякували йому. Вишикувалася довга вервечка, але вервечка ця сунула тільки до барона, і він це зауважив, бо похвалився мені трохи згодом: «Після такої артистичної врочистости людей тягне до попа на сповідь, кумедія, та й годі!» Дяка виливалася в широку промову, що дозволяла віншувальникам зоставатися довше з бароном, а ті, хто його ще не повіншував з успіхом його свята, дожидали своєї черги, тупцяючи на місці. Не один муж мав охоту поїхати, але жона, сама снобка, хоч і дукиня, ремствувала: «Ні, ні, хоч би довелося ждати цілу годину, не гоже йти, не подякувавши Паламедові за його клопоти. Тільки він єдиний здатний сьогодні влаштовувати такі свята». Ніхто й гадки не мав підходити до пані Вердюрен, як нікому не спало б відрекомендуватися білетерці в театрі, до якого вельможна дама зібрала б на один вечір усю аристократію. «Кузене, чи були ви вчора в Еліани де Монморенсі?» — поцікавилася пані де Мортемар, охоча продовжити розмову. «О Господи, ні! Я дуже люблю Еліану, але мені невтямки, в чому сенс її запрошень. А втім, я людина обмежена», — додав барон із широким білозубим усміхом, і пані де Мортемар відчула, що вона перша скористується однією з «Паламед», як вона часто користувалася якоюсь із «Оріан». «Два тижні тому я дістав карточку від доброї Еліани. Над небезперечним іменем Монморенсі було ввічливе запрошення: «Кузене, будь так ласкав подумати про мене наступної п’ятниці о пів на десяту». Нижче виднілося двоє не таких чарівних слів: «Чеський квартет». Слова сії здалися мені незрозумілі, у кожному разі, вони не мали ніякого зв’язку з попередньою фразою, як оті листи, де на звороті видно початкові слова іншого листа: «Любий друже!», а далі порожньо: очевидно, відправник чи то з неуважносте, чи то з ощадливосте не взяв нової чвертки. Я дуже люблю Еліану, і я на неї не гніваюся, я просто не звернув уваги на химерні й недоречні слова «чеський квартет», а що в кімнаті у мене панує

лад, то я прохання подумати про пані де Монморенсі в п’ятницю о пів на десяту поклав на коминок. Хоча в мене слава натури слухняної, справної й лагідної, як характеризує Буффон верблюда, — тут обличчя пана де Шарлюса засяяло ще ширшою усмішкою: баронові було відомо, що його вважають за людину сварливу, — я спізнився на кілька хвилин (стільки часу потрібно для того, щоб переодягтися в шлафрок) і без зайвої гризоти, гадаючи, що половина десятої насправді означає десяту, рівно о десятій, у зручному шлафроку, в теплих пантофлях, сів біля вогню та й давай думати про Еліану, як мене прохано, з ревністю, яка почала спадати на силі о пів на одинадцяту. Зробіть мені ласку, кузино, перекажіть їй, що я точно вволив її сміливе бажання. Думаю, що вона буде щаслива».

Пані де Монтемар зайшлася реготом, а пан де Шарлюс вторував їй. «Ну, а завтра, — спитала вона, забувши про те, що вже набагато перевищила відпущений їй час, — ви будете у ваших кузенів Ларошфуко?» — «Чорта з два! Вони запрошують мене, як і вас, оскільки я розумію, на щось несусвітне і нездійсненне під назвою, як вірити запрошенню: «Танц-чай». Замолоду мене вважали за великого спритника, та все ж навряд щоб я міг, не зневаживши звичаю, пити чай, танцюючи джигу. Я зроду не любив їсти й пити нехлюйно. Скажете, мені вже вільно не танцювати. Та навіть п’ючи чай на м’якій канапі — про якість його шкода й мови, раз він зветься «танц-чай» — я боявся б, що інші гості, молодші за мене і, мабуть, не такі спритні, як був я в їхніх літах, повивертають свої філіжанки на мій фрак і це зіпсує мені втіху випити власну філіжанку». Але пан де Шарлюс не вдовольнився навіть тим, що я зовсім не згадував у розмові про пані Вердюрен, натомість розводячись про всяку всячину (а йому завжди подобалося широкомовно роздебендювати, дознаючи садистичної радости від того, що він змушує безконечно довго вистоювати на ногах та «в хвості» друзів, які покірно чекали на свою чергу). Барон ще й критикував ту частину вечора, за яку відповідала пані Вердюрен: «Ага, до речі, про філіжанки: що то були за чудернацькі кубки, в яких мені замолоду подавали шербет у ПуареБлянш? Хтось мені сказав, що вони для «кафе-ґлясе». Але я не бачив ні кави, ані льодів. Дивоглядне начиннячко, що й казати, треба тільки ще подумати про його призначення!» З цим словом пан де Шарлюс прикрив собі рота руками в білих рукавичках і роззирнувся нишком, ніби боявся, що його побачать чи почують господарі дому. Але це була тільки гра, бо за хвилю він повторив те саме Принципалці, а трохи згодом випалив їй хамовито: «А головне — жодних філіжанок із кафе-ґлясе! Подаруйте їх своїй приятельці, якій хочете споганити дім. Але подавати їх у вітальні, боронь Боже, ще хто подумає, ніби зосліпу вскочив до клозету, — це ж бо справжнісінькі пісуари!»

«Але ж, кузене, — озвалася дама, теж притишуючи голос і запитливо позираючи на пана де Шарлюса, але не з огляду на пані Вердюрен, а з обави розсердити барона, — може, це тим, що вона ще не все опанувала…» — «Навчимо!» — «Ох! — сміялася дама. — Кращого навчителя їй не знайти! їй щастить! Ручаюся, в дуеті з вами півня вона не пустить!» — «У музиці фальшивих нот я принаймні не зауважив». — «Ох! Це було божественно! У житті є радощі, які не забуваються. До речі, про цього геніального скрипаля, — тягнула вона, наївно гадаючи, ніби пан де Шарлюс цікавиться грою на скрипку «як такою», — чи знаєте ви скрипаля на ім’я Франк — колись він так чудово виконував сонату Форе…» — «Так, це було жахіття, — відповів пан де Шарлюс, зовсім не журячись тим, як брутально він дав знати кузині, що в тої нема ні на гріш смаку. — Раджу вам не