Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Тут знову схрестилися погляди пана де Шарлюса та його кузини, похнюплені й воднораз пильні; напікши раків і силкуючись запопадливістю залагодити свою нетактовність, пані де Монтемар запропонувала панові де Шарлюсу влаштувати в неї вечір для Мореля. Вона не ставила собі за мету, — хоча твердила протилежне, — пропагувати його талант, тимчасом як пан де Шарлюс домагався, власне, цього. Просто для неї випадала нагода влаштувати елегантний раут, і вона вже обмислювала, кого запросить, а кого помине. Це просіювання крізь сито, головний клопіт осіб, що справляють у себе свята (власне тих, кого світські газети мають нахабство чи дурість величати «елітою»), як стій спричиняє таку глибоку зміну виразу очей — та письма, — якої не спричинить і навіювання гіпнотизера. Що саме гратиме Морель особливо її не хвилювало, і слушно, бо якби, навіть з огляду на пана де Шарлюса, всі сиділи б на концерті тихо як миші, нікому б натомість не спало на думку слухати; не задумуючись, як мовиться, з ходу, пані де Мортемар також постановила, що пані де Валькур не попаде до числа обранців, саме цим і пояснювалася її міна змовниці. До таких змов опускаються навіть дами, ладні збиткуватися з людських пересудів. «Чи не можна мені буде справити раут, щоб послухати вашого приятеля?» — шепнула пані де Мортемар; вона зверталася лише до пана де Шарлюса, але ненароком, мов зачарована, поглянула на пані де Валькур (незапрошену), аби впевнитися, що ця дама не чує. «Ні, їй невтямки», — виснувала вона про себе, заспокоєна власним позирком, який, навпаки, не залишив жодних сумнівів щодо свого призначення у пані де Валькур. «Ого! — сказала собі пані де Валькур, перехопивши цей погляд. — Марія-Тереза замислює з Паламедом щось таке, на чому я не повинна бути». «Ви хочете сказати: мого протеже», — поправив пан де Шарлюс, безжальний до мовного чуття кузини не менше, ніж до її музичного хисту. І, незважаючи на її німе благання та вибачливий усміх, закричав мало не на весь салон: «А чом би й ні? Будь ласка! Хоча мушу вам сказати: для чарівника нове оточення завжди трохи небезпечне — він може втратити свою трансцендентальну владу, якщо те оточення не буде до нього пристосоване». Пані де Монтемар подумала, що мецо-воче[71] ба навіть піанісимо[72] її запитання звів нанівець оглушливий рик баронової відповіді. Вона помилилася. Пані де Валькур нічого не почула з тієї простої причини, що не зрозуміла жодного слова. Її неспокій зменшився і швидко був би згаснув, якби пані де Мортемар, потерпаючи, що зрадила себе і тепер доведеться запрошувати пані де Валькур, з якою вона була надто близька, щоб її поминути, якщо та вже встигла щось «пронюхати», — не бликнула знову в бік Едіт, ніби на те, щоб не проочити небезпеки, і не відвела б одразу ж очі зі страху закусити вудила. Вона намірялася назавтра після концерту написати їй листа, на додаток до нескромного погляду, один із тих листів, де відвертість рядиться у хитромудре плетиво слів. На кшталт, скажімо, такого: «Серденько Едіт, я тужу за Вами, не дуже я сподівалася побачити Вас учора ввечері («З якого б то дива їй мене сподіватися, — подумає Едіт, — якщо вона мене не кликала?»), бо знаю, що Вам не до вподоби такі розваги, Вам на них нудно. А проте Ви дали б нам неабияку честь своєю присутністю (зроду пані де Мортемар не вживала звороту «дати честь», хіба що в листах, де намагалася надати брехні подоби правди). Ви знаєте, що Ви у нас завше як удома. Зрештою, Ви добре зробили, бо вечір провалився, як усе, до чого готуються якихось дві години» тощо. Але другий позирк пані де Мортемар зрадив Едіт усе, що приховувала кучерява мова пана де Шарлюса. Цей погляд був такої моці, що потому, як він стрельнув у пані де Валькур, прихований у ньому секрет і спроба затаїти його зрикошетили по молодому перуанцеві, якого пані де Валькур, навпаки, збиралася запросити. Людина підозрілива, укмітивши, що тут кругом таємниці, але не розуміючи, що таяться не від нього, він раптом запалав до пані де Мортемар дикою ненавистю і заприсягся зробити їй тисячу каверз, наприклад, послати їй півсотні кафе-глясе того дня, коли вона нікого не приймає, дати в день її прийняття дописа в газети[73], що урочистість скасовано, і надрукувати брехливі справоздання про інші її раути, наводячи список саме тих осіб, яких із різних причин пані дому не хоче приймати, ні навіть знати.

Пані де Мортемар даремно так панькалася з пані де Валькур. Пан де Шарлюс примудрився зіпсувати концерт куди більшою мірою, ніж це могла б зробити присутність цієї дами. «Але ж, кузене, — у відповідь на баронові слова про «пристосоване оточення» сказала пані де Мортемар, — спалах нервового збудження допоміг їй схопити їхній сенс, — ми позбавимо вас будь-якого клопоту. Мені нічого не варто попросити Жільбера, він візьме все на себе». — «У жодному разі, тим паче що його не буде запрошено. Я все залагоджу сам. Передусім треба виключити людей, які мають вуха не для того, щоб чути». Кузина пана де Шарлюса розраховувала на Морелеву привабливість, аби влаштувати вечір, де, на відміну від стількох родичів, могла б заявити, що «мала Паламеда», аж це раптом усвідомила собі, з якою силою знайомих пан де Шарлюс її порізнить, якщо дати йому право не допускати й запрошувати. Думка, що принц Ґермантський (через якого почасти вона хотіла виключити пані де Валькур, якої принц не пускав до себе на поріг) міг бути не запрошений, лякала її. В очах її з’явилася тривога. «Вас дратує яскраве світло?» — спитав пан де Шарлюс цілком поважним тоном, прихованої іронії якого співрозмовниця не вловила. «Ні, анітрохи; Я подумала, як би не вийшло халепи — не щодо мене, звісно, а щодо моїх родичів, — якщо Жільбер довідається, що в мене був вечір, а я його не покликала — це його, без якого вода не освятиться». — «Дарма, освятиться. Тут такий галас, що ви, мабуть, мене не зрозуміли: влаштування вечора — не просто світська ґречність, це дотримання обряду, властивого