Читати книгу - "Пастка"

і вона ставилася до нього поблажливо. Але це вже було занадто, її всю тіпало від цього видовища. Навіть кліщами доторкнутися до нього, щоб підняти з підлоги, було б бридко. Сама думка, що рука цього покидька колись торкнеться її шкіри, викликала в неї таку відразу, ніби їй сказали вкластися біля покійника, що сконав від страшної хвороби.

— Треба й мені якось лягти, — прошепотіла вона. — Не піду ж я спати на вулицю... Ох! Розчавила б я його!

Намагаючись переступити через п’яницю, вона змушена була вхопитися за комод, щоб не послизнутися й не впасти в блювотиння. Купо повністю перегородив шлях до ліжка. Лантьє підсміювався сам до себе, розуміючи, що цієї ночі Жервеза не буде спати на своїй подушці, а тоді взяв її за руку й сказав тихим пристрасним голосом:

— Жервезо... Послухай, Жервезо...

Та вона все зрозуміла, вирвала руку й перелякано прошепотіла, звертаючись до нього на «ти», як колись давно:

— Ні, облиш мене... Благаю тебе, Оґюсте, йди до себе... Я щось придумаю... Перелізу через бильце абощо...

— Жервезо, та годі тобі, не дурій, — повторював він. — Тут страшенно тхне, в цій кімнаті не можна лишатися... Ходім. Чого ти боїшся? Він нас не чує, ну ж бо!

Вона опиралася, рішуче хитала головою. Щоб показати, що нікуди йти не збирається, Жервеза в замішанні почала роздягатися, кинула шовкову сукню на стілець, швиденько натягнула на себе сорочку й нижню спідницю, біла-білісінька, з голими руками та шиєю. Її це ліжко чи ні? От вона й спатиме на ньому. Ще двічі вона спробувала знайти чисту місцину, щоб до нього дістатися. Але Лантьє не відпускав, хапав її за стан, говорив усілякі слова, щоб розпалити їй кров. Ах! У яку ж халепу вона вскочила: перед нею — чоловік-п’яниця, що валяється долі й не дає їй по-людському вкластися на власній постелі, позаду — клятий мерзотник, що тільки й думає, як би скористатися з її лиха, щоб знову заволодіти нею! Капелюшник заговорив голосніше, і вона попросила його замовкнути. Нашорошивши вуха, Жервеза прислухалася до комірчини, де спали Нана й матінка Купо. Дівчинка й старенька, мабуть, міцно спали: було чути їхнє голосне сопіння.

— Оґюсте, дай мені спокій, ти їх розбудиш, — раз за разом повторювала Жервеза, заламуючи руки. — Будь розважливим. Іншим разом, десь-інде... Не тут, не при моїй доньці...

Та Лантьє лише мовчки усміхався; тоді без поспіху поцілував її у вухо, так, як цілував колись, щоб подратувати й розпалити її бажання. Жервеза, враз знесилівши, відчула, як їй задзвеніло у вухах, а тілом пробіг сильний дрож. А проте вона зробила ще один крок, але знову мусила відступити назад. Це було просто неможливо, огида ставала такою непереборною, а запах таким нестерпним, що її саму могло знудити в цій постелі. Оглушений пиятикою Купо хропів, валяючись долі, як на перині, його руки й ноги замертвіли, а рот перекосився. Уся вулиця могла спокійно заходити й цілувати його дружину, а він би навіть і не поворухнувся.

— І нехай, — белькотіла Жервеза. — Він сам винен, я нічого не вдію... Ах, Боже мій, Боже мій! Він проганяє мене з власного ліжка, немає більше в мене ліжка... Ні, я нічого не вдію, він сам винен.

Вона тремтіла й не тямила, що робить. Поки він тягнув її до своєї кімнати, за шибкою в скляних дверях комірчини вигулькнуло обличчя Нана. Дівчинка щойно була прокинулася й тихенько встала. Заспана, в самій сорочці, вона поглянула на батька, що валявся у власному блювотинні, а потім, прилипнувши обличчям до шибки, стояла і дивилася, аж поки спідниця її матері не зникла у дверях того чоловіка, що жив навпроти. Вона була дуже серйозною. Її великі очі, очі розпусної дитини, горіли чуттєвою цікавістю.

IX

Тієї зими матінка Купо мало не померла від нападу ядухи. Щороку в грудні вона злягала від астми на два, а то й три тижні й уже звикла до того. Не сімнадцяткою вже була: на святого Антуана їй мало виповнитися сімдесят три. До того ж, дуже підупавши на силі, попри свою опасистість, вона могла занедужати, здавалося, й геть безпричинно. Лікар сказав, що ядуха колись водномить зведе її зі світу: погасили каганець, полягали спати!

Коли матінка Купо хворіла і їй доводилося лежати в ліжку, вона ставала злою, як відьма. Правду сказати, комірчина, де вони з Нана спали, була не надто затишною. Між двома їхніми ліжками місця лишалося якраз для двох стільців. Клапті старих шпалер, сірих і вилинялих, звисали зі стін. Крізь кругле віконце під самою стелею сіялося скупе тьмаве світло, як у погребі. У такій комірчині легко занепасти духом, особливо людині, якій важко дихати. Вночі, коли на стару нападало безсоння, вона дослухалась, як спить онука, і бодай трохи цим відволікалася. Але вдень, з ранку до вечора, вона залишалася наодинці, ніхто не заходив до неї, і вона годинами нарікала на свою гірку долю, плакала, повторювала сама до себе, вткнувшись головою в подушку:

— Боже мій, яка я нещасна!.. Боже мій, яка я нещасна!.. Тут як у в’язниці, вони мене згноять у цій в’язниці!

А коли хтось приходив її провідати й спитати про здоров’я — Віржіні чи пані Бош, — вона не відповідала, а хутчіш бралася скаржитися, перераховуючи всі свої образи:

— Ох і дорого дістається мені хліб, яким мене тут годують! У чужих людей я стільки б не настраждалась!.. Попросила я нещодавно чашку чаю, і — хіба бачено таке? — мені принесли повен глек, щоб дорікнути, що я багато його п’ю... А Нана? Та я ж цю дитину виняньчила. А вона із самісінького ранку тікає гола-боса, тільки її й бачили. Можна подумати, що від мене погано пахне. А вночі вона міцно спить, жодного разу не прокинеться й не спитає мене, як я почуваюсь... Та що там казати — я їм заважаю, вони не можуть дочекатися, коли я помру. Ох! Та скоро вже. Немає більше в мене сина, ця прачка-крутійка забрала його. Вона б мене лупцювала, аж поки не прикінчила, якби не боялася закону.

Справді, Жервеза часом поводилася трохи грубо. Усе в хаті йшло шкереберть, усі стали дратівливими й посилали одне одного під три чорти на першім же слові. Якось зранку після перепою Купо розрепетувався: «Стара одно торочить, що помре, та все ніяк не збереться!» Ці слова наче ножем