Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

нього, не більше й не менше, щоби він повернувся додому й помер там пристойною смертю! Самсон Карраско, бакаляр із Саламанки, а рицар Місяця-Білозора був не хто інший, як він, також виїхав у світ у пошуках слави і для того, щоби слава поєднала його ім’я з ім’ям Дон Кіхота. А може, й для того, щоби стати гідним погляду тієї андалуски Касільди, в яку він закохався, зустрівши її на вуличках золотого міста[128] Ласарільйо з Тормеса[129]?

А Санчо, вірний Санчо, «сумний і невеселий, не знав, що сказати і на яку ступити; йому верзлося, що все це сон і суцільне чаромуття. Перед його очима пан його визнав себе побитим і зарікся цілий рік братися до зброї. Йому здавалося, що слава про великі Дон Кіхотові чини меркне і що його власні надії, ожилі після недавніх Дон Кіхотових обітниць, розвіялись, як дим».

Зупинімося й поміркуймо про цей кінець славних рицарських мандрів Дон Кіхота, про те, як він був переможений у Барселоні й переможений своїм односельцем Самсоном Карраско. І тут, сеньйоре мій Дон Кіхоте, я буду змушений зізнатися тобі в одному своєму не дуже гарному вчинку.

Кілька років тому в одній із семінарій, яка здобула в нашій Іспанії авторитет і славу, я кинув проти тебе, великодушний ідальґо, такий бойовий клич: «Смерть Дон Кіхотові!»[130]. Той клич розійшовся відлунням по всій Барселоні, де ти був переможений і де мені переклали його каталанською мовою; отже, той клич розійшовся широким відлунням, і люди повторювали його за мною хором і гучно аплодували мені. Я хотів твоєї смерті для того, щоб у тобі воскрес Алонсо Добрий, закоханий в Альдонсу, так ніби його закоханість десь виявила себе більше, аніж у твоїх божевільних подвигах. І сьогодні я признаюся тобі, мій сеньйоре, що той мій клич, який так сподобався усім у Барселоні, де ти був переможений і де мені переклали його каталанською мовою, мені навіяв твій переможець Самсон Карраско, бакаляр із Саламанки. Бо якщо в тій Барселоні, яка стала маяком і ніби центром нового індустріального життя Іспанії, якщо в цьому місті найгостріше засуджують дух донкіхотизму, то немає сумніву, що ці почуття розбуджує дух бакалярства, дух лукавства і заздрощів. Атож, ти був переможений у Барселоні, але переміг тебе ламанчець, бакаляр із Саламанки. Атож, саме в Барселоні був найбільше принижений твій дух, але до цього приниження спричинився дух саламанкського бакалярства. Щоправда, тільки в Барселоні зміг перемогти тебе бакаляр Самсон Карраско.

І варто замислитися над словами, які промовив дон Антоніо Морено[131]: «Ох пане! — гукнув дон Антоніо. — Хай дарує вам Господь за те, що ви чините таку шкоду цілому світу, намагаючись урозумити найутішнішого шаленця на земному крузі! Невже ви, пане, не бачите, що пожиток од Дон Кіхотового здорового глузду ніщо супроти тієї утіхи, яку справляють його чудасії?» І в такому дусі він і далі викладав свої міркування. Дуже прикра манера мислити, коли хтось не хоче, щоб людина одужала тільки тому, що її божевілля розвеселяє того когось і той хтось втішається її чудасіями! І важко сказати, хто нас більше вражає ницістю своєї душі — Самсон Карраско чи дон Антоніо Морено.

Дон Кіхота люблять тому, що з нього можна посміятися і повтішатися з його чудасій, і тому що люди сміялися з нього колись, сьогодні вони мусять плакати, а тому, що втішалися з його чудасій, своїм сьогоднішнім життям вони аж ніяк не втішаються.

Я побажав тобі смерті, мій сеньйоре Дон Кіхоте. Пробач мені за це; пробач мені, бо я це зробив зі здорових і добрих, хоч і помилкових, намірів і з любові до тебе; але здрібнілі душі, позаяк їхня здрібнілість спотворює їм міркування, зрозуміли мене навпаки, і, бажаючи тобі прислужитися, я, мабуть, завдав тобі шкоди. Яка то прикрість, що багато людей неспроможні зрозуміти нас правильно, і то не тільки тому, що в них проблеми з головою, а й тому, що і з серцем у них щось негаразд. Отже, прости мене, мій Дон Кіхоте, прости за ту шкоду, якої я міг завдати тобі, бажаючи тобі добра. Ти переконав мене в тому, як небезпечно проповідувати здоровий глузд у середовищі персонажів із такими дубовими душами; ти навчив мене, яке зло може постати, коли говорити про це з людьми, схильними до найгрубшого матеріалізму, хоч вони й намагаються заховати його під маскою християнського спіритуалізму.

Передай мені своє божевілля, Дон Кіхоте, передай його повністю і цілком. А потім нехай називають мене пихатим, чи як їм хочеться. Я не шукаю ні користі, ні вигоди, як вони. Нехай вони запитують одне одного: «Чого він хоче? Чого шукає?» — і, снуючи власні здогади, не зустрічаються на моїх дорогах. Вони шукають вигоди в цьому скороминущому житті і дрімають у своїй рутинній вірі в інше життя. Що ж до мене, Дон Кіхоте, дозволь мені боротися із самим собою, дозволь мені страждати! Нехай вони бережуть при собі свої прагнення та мрії провінційного депутата: а ти дай мені свого Цурпаляка, і хай навіть він не відірве мене від землі, я мріятиму, сидячи верхи на ньому, про небесний вітер і небесний вічний вогонь. Душе моєї душі, серце мого життя, невситима спрага вічності й нескінченності! О мій розуме: а втім, я не хочу бути розумним. Я не хочу жити за правилами того жалюгідного здорового глузду, який допомагає людям здобувати собі хліб щоденний; наділи мене своїм божевіллям, Дон Кіхоте!

Нехай живе Дон Кіхот! Нехай живе Дон Кіхот, переможений і жорстоко скривджений! Нехай живе Дон Кіхот мертвий! Нехай живе Дон Кіхот! Обдаруй нас своїм божевіллям і дозволь мені відітхнути, прихилившись до тебе! Якби ти знав, як я страждаю, мій Дон Кіхоте, тут, між твоїми співвітчизниками, усе божевілля яких ти забрав собі, залишивши їм лише нахабне самовдоволення, яке згубило тебе… Якби ти знав, як вони зневажають через свою дурну й безглузду схильність до тверезої поведінки та тверезого мислення будь-яке бродіння духу та будь-які інтимні почуття! Якби ти знав, з якою ослячою поважністю вони сміються з усього, що здається їм божевіллям, і як їх тішить усе, що вони вважають маячнею! О мій Дон Кіхоте, якою пихою, якою дурною пихою є мовчазна пиха тих ідіотів, які вважають парадоксальним усе те, що не позначене якоюсь етикеткою в їхньому мозку, і прагненням до хворобливої оригінальності — будь-який політ духу! Для них не існує гарячих сліз, пролитих у мовчанці,