Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Шість день пролежав Дон Кіхот у постелі, ослаблий, сумний, задумливий і похмурий, перебираючи в думці перебіг своєї поразки поєдинкової», і не допомогли йому навіть утішання та поради вірного Санчо, якому здавалося, що найбільше втратив він, попри те, що невдачі зазнав його пан. І через кілька днів вони вирушили назад до свого села. «Дон Кіхот без озброї, в подорожньому строї, а Санчо пішки, бо Сірого обв’юковано бойовою справою». З цього було видно, що Дон Кіхот переможений; можна тільки поспівчувати рицарям, які змушені везти своє бойове спорядження, нав’ючивши його на осла.
Дорогою вони перестріли лакея Тосілоса, що розповів, як дуки звеліли його відшмагати, і про те, що донья Родріґес повернулася в Кастілію, а її дочка мусила піти в монастир. Так закінчилася одна з тих пригод Дон Кіхота, які він вважав найуспішнішими.
Розділ LXVII
Про те, як Дон Кіхот постановив пастушити й жити на природі, поки мине рік, протягом якого йому заборонено рицарювати, а також про інші події, справді втішні й цікаві
Ось так верстали вони дорогу, аж прибули до того місця, де вони зустрілися «з вичепуреними пастушками і вирядженими пастухами, яким заманулося відтворити і воскресити тут пастушу Аркадію». І впізнавши те місце, Дон Кіхот сказав: «І он у їхню тропу ступаючи, якщо ти, Санчо, не проти, і ми пошиємося в пастухи бодай на той час, який мені приречено провести на самотині. Куплю собі там скількись овечок і пастушу справу, назвуся пастухом Кіхотісом, а ти Пастухом Пансіно, та й забуяєм і загуляєм горами, гаями і луками, голосячи тут, лементуючи там, тамуючи спрагу плинним кришталем джерел, чистих струмочків або ж многоводих річок. Дуби вщедрять нас щонайсолодшим овочем своїм, найміцніші стовбури корковців дадуть нам сідала, верби — затінок, рожі — благоухання, розлеглі луки — барвисті коверці, прозоре й чисте повітря — свій легіт, місяць і зорі — ясне світло, кромішній пітьмі навкір, пісні — втіху, сльози — одраду, Аполлон — вірші, а кохання — помисли, здатні зробити нас несмертельними і преславними не лише в наш вік, а в віках прийдущих».
Боже мій, як же правильно кажуть, що всяк по-своєму з глузду зсовується, і як добре знала свого дядька небога Дон Кіхота, коли тоді, як парох і цирульник робили огляд книгозбірні Дон Кіхота й вирішили не кидати у вогонь книжечок з віршами, наприклад «Діани» Хорхе де Монтемайора, промовила: «Ох, добродію, краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком; ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна».
Схоже, коли Дон Кіхот повертався з Барселони, то він уже був готовий вилікуватися від свого героїчного божевілля й підготуватися до пристойної смерті, але, побачивши луг, на якому нещодавно зустрічався з тими пастухами та пастушками, знову почав мріяти про вічну славу не лише в нинішніх, а й у прийдешніх віках. Бо саме в цьому була суть його божевілля, головна пружина його діяльності, саме в цьому була та причина, як ми змогли переконатися, повернувшись до самого початку його історії, що спонукала його стати мандрівним рицарем. Прагнення до слави формує внутрішній дух донкіхотизму, його сутність і резон його буття, і якщо не вдається задовольнити його, перемагаючи велетнів і виправляючи кривди, то його задовольняють, співаючи під місяцем і пасучи овець. Суть у тому, щоби прославити своє ім’я на віки, залишитися в людській пам’яті. Суть у тому, щоби не померти! Щоби не померти! Не померти! Ось де найглибший корінь, корінь усіх коренів донкіхотівського божевілля. Не померти! Не померти! Прагнення жити; прагнення до життя вічного — ось що привело тебе до безсмертя, мій сеньйоре Дон Кіхоте; мрією твого життя була мрія не померти.
Мріючи не померти, ти був готовий змінити свою професію мандрівного рицаря на професію тужливого пастуха. Так і твоя Іспанія, мій Дон Кіхоте, змушена повернутися у своє село, переможена й розгромлена, думає тепер стати країною пасторальною і розбалакує про внутрішню колонізацію, про осушування боліт, про зрошування земель, про будівництво ферм.
А під цим прагненням не померти чи не ховалося, мій бідолашний Алонсо, твоє високе кохання? «А от прибрати імена пастушкам, — сказав ти, — у яких ми будемо закохані, ще простіше простого, до того ж ім’я моєї володарки однако личить як принцесі, так і пастушці, то мені нема чого сушить голову, дошукуючись удалішого імені, а ти, Санчо, прибери своїй пастушці яке-хотя». Атож, вона завжди була Дульсінеєю, була Славою, а під нею завжди ховалася Альдонса Лоренсо, за якою ти зітхав дванадцять років. А як би ти зітхав за нею тепер! Як би кликав її! Як би вирізав удень і вночі її ім’я на корі дерев, а іноді й на своєму серці! І якби все це дійшло до її відома, й вона про все довідалася, і прийшла до тебе, відчарована?
Стати пастухом! Саме це, мій Дон Кіхоте, відбулося з твоїм народом, коли він повернувся з Америки, розгромлений у битвах із народом, який дав світові Робінзона. Тепер він говорить про те, що треба доглядати й обробляти свою садибу, копати колодязі та рити канали для зрошування своїх засушливих земель; тепер він говорить про політику регулювання водних стоків. Чи не почуває він каяття за свою жорстокість, із якою він намагався загарбати землі Фландрії, Італії та Америки?
Прочитайте чудову героїчну поему «Батьківщина», яку написав Жункейро, поет нашого братнього народу, народу португальців. Прочитайте цю гірку сатиру, й дочитайте її до кінця, коли з’являється під рясою ченця-кармеліта привид конетабля Нуналвареса[132], переможця Алжубаротти, який після цього став християнином. Послухайте, що він каже, послухайте, як він говорить про біль, який очищає і спокутує:
Як то вітер гонить вітер звідусіль,
І як хвиля в морі гонить хвилю,
Так і біль тамує тільки біль.
і дочитайте до того
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя Дон Кіхота і Санчо», після закриття браузера.