Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

У моїй голові зачаїлися думки, яких я не хотіла формулювати навіть сама для себе, боячися, що події якимсь чарівним чином можуть достосуватися до слів. Але витерти геть ці фрази я не могла, вони були так добре узгоджені, вони весь час вчувалися мені, лякали й приваблювали, жахали й спокушали. Гору взяло моє вміння впорядковувати інформацію, встановивши зв’язки між віддаленими елементами. Я пов’язала між собою насильницькі смерті Джино і Бруно Соккаво (фабричний сторож Філіппо вижив). І дійшла висновку, що кожна з цих подій веде до Пасквале, а може, й до Наді. Це припущення страшенно мене схвилювало. Я думала було подзвонити до Кармен і спитати новини про брата; відтак передумала – мене злякала думка, що її телефон можуть прослуховувати. Коли Енцо приїхав по Дженнаро, я сказала собі: тепер поговорю про це з ним, побачимо, як він відреагує. Але і тоді я змовчала, боячись наговорити зайвого, боячись сказати, хто стоїть за Пасквале та Надею: Ліла, та сама Ліла, яка не говорить, а робить; Ліла, яка наскрізь просякнута традиціями нашого району і не зважає на поліцейських, закони, державу, а переконана, що деякі проблеми вирішити можна лише ножем; Ліла, яка знає весь жах нерівності; Ліла, яка в часи зібрань на вулиці Трибуналі знайшла в революційній теорії та практиці спосіб зайняти свій занадто активний розум; Ліла, чий давній і теперішній гнів вилився у політичні цілі; Ліла, яка маніпулює людьми, мов персонажами оповідання; Ліла, яка пов’язала і далі пов’язує наш особистий досвід злиднів та свавілля з озброєною боротьбою проти фашистів і хазяїв, проти капіталу. Уперше визнаю це тут відверто: у ті вересневі дні я підозрювала, що кров ця на руках не лише Пасквале – взятись до зброї його штовхнула історія життя – не лише на руках Наді, а й на самій Лілі. Упродовж тривалого часу, куховарячи й займаючись дітьми, в уяві своїй я бачила, як вона разом з тими двома стріляє в Джино, стріляє у Філіппо, стріляє в Бруно Соккаво. І якщо мені важко було уявити собі Пасквале та Надю в кожній подробиці – його я вважала хорошим хлопцем, трохи хвальковитим, здатним запекло битися, але не вбивати, а вона здавалась мені дівчинкою з доброї родини, яка може хіба що ранити їдкістю слів – то щодо Ліли сумнівів я ніколи не мала: вона була спроможна вигадати дієвий план, звести до мінімуму ризики, стримати страх; вона була здатна надати вбивчим намірам абстрактної чистоти, вміла позбавити тіло і кров всякої людської сутності, її ніщо не зупинило б, вона не мала б докорів сумління, вона б убила, переконана, що робить слушну річ.

Ось вона, ось її чіткий образ перед моїми очима разом з тінями Пасквале та Наді і ще хтозна кого. Ось вони проїздять автівкою через площу, сповільнюються перед аптекою і стріляють в Джино, у його загорнуте в білий халат м’язисте тіло. Або курною дорогою, вздовж якої лежать купи покидьків, під’їжджають до фабрики Соккаво. Пасквале входить у браму, стріляє Філіппо по ногах, по будці розливається кров, крики, перестрашені очі. Ліла, яка добре знає дорогу, перетинає двір, входить у будівлю, піднімається сходами, вривається в кабінет Бруно і, поки він весело говорить їй: «Привіт, яким вітром тебе сюди завіяло», – стріляє йому тричі в груди і раз в обличчя.

О так, вона, безперечно, могла надати глибини таким формулам, як войовничий антифашизм, новий рух опору, пролетарська справедливість, хоча інстинктивно уникала їх як кліше, перекроєних на новий лад. Я подумала: а що, як ці акції були випробуванням для вступу, скажімо, у «Червоні бригади», «Передову лінію» чи «Збройні пролетарські осередки»?[9] Незабаром Ліла зникне з району, як уже зник Пасквале. Може, саме тому вона намагалася зіпхнути мені Дженнаро нібито на місяць, а насправді віддати назавжди. Ми її більше не побачимо. Або, може, її заарештують, як заарештували Курчо та Франческіні, ватажків «Червоних бригад». А може, вона, винахідлива й безстрашна, втече від поліцейських й уникне тюрми. А коли велика річ врешті станеться, вона знов з’явиться, тріумфуючи, як революційний ватажок, славна своїми подвигами, і скаже мені: ти хотіла писати романи, а я цей роман втілила в життя, зі справжніми людьми й справжньою кров’ю.

Уночі мені здавалося, що кожна моя фантазія справдилася або справджується тепер, я боялася за неї, бачила її зацькованою, пораненою, як стається багато з ким у цьому безладному світі, мені було її шкода, але я також заздрила їй. До небес виростало моє дитяче переконання, що вона призначена для надзвичайних подвигів, і я шкодувала, що втекла з Неаполя, що відірвалася від неї, – я знову відчувала потребу бути поруч з нею. Але я також сердилася, що вона пішла тим шляхом, не порадившись зі мною, немов вважала, що мені цього не зрозуміти. А я так багато знала про капітал, про експлуатацію, про класову боротьбу, про неминучість пролетарської революції… Я могла б бути їй корисною, могла б брати в цьому участь. І я почувалася нещасливою. Лежачи в ліжку, я знемагала від незадоволення своїм статусом матері сімейства, одруженої жінки, у майбутньому мене очікувало тільки безкінечне повторення домашніх ритуалів на кухні та в подружньому ліжку.

Удень я мислила ясніше, але тут мене опосідав жах. Я уявляла собі, як Ліла, щоб задовольнити якусь свою примху, підступно розпалює ненависть і врешті дедалі більше втягується в жорстокі акції. Нема сумніву, що в неї вистачило б відваги піти далі, взяти на себе ініціативу, продемонструвати непохитну рішучість і виправдану жорстокість людини, яку надихають справедливі ідеали. Але з якою метою? Розпочати громадянську війну? Перетворити наш район, Неаполь та Італію на поле битви, на В’єтнам Середземномор’я? Кинути всіх у жорстокий, безконечний, ближній конфлікт між східним і західним блоками? Сприяти поширенню полум’я по цілій Європі, по цілій планеті? Аж до перемоги? Якої перемоги? Зруйновані міста, вогонь, трупи на вулицях, мерзенність лютих сутичок не лише з класовим ворогом, а й з іншими учасниками цього ж фронту, між революційними угрупованнями різних регіонів та різних спрямувань, в ім’я пролетаріату та його диктатури. Можливо, навіть ядерна війна.

Я з жахом заплющувала очі. Мої діти, моє майбутнє. Я хапалася за сталі формули: непередбачений суб’єкт, руйнівна логіка патріарха, здатність жінок до виживання, співчуття. «Мушу поговорити з Лілою», – казала я собі. Вона повинна розповісти мені про все, що робить і що збирається робити, бо мені треба вирішити, підтримувати її чи ні.

Але я