Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія втечі та повернення, Елена Ферранте

Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 115
Перейти на сторінку:
так і не подзвонила їй, а вона не подзвонила мені. Я була переконана, що голосове спілкування, яке роками, мов довга нитка, зв’язувало нас, не принесло нам ніякої користі. Ми підтримували зв’язок між історіями нашого життя, але завдяки неприсутності. Ми стали одна для одної абстрактними сутностями, і саме тому зараз я можу уявляти її собі водночас фахівчинею з обчислювальних машин і рішучою та невблаганною вуличною партизанкою, а вона, дуже ймовірно, може стереотипно сприймати мене водночас і як успішну інтелектуалку, і як освічену та заможну даму, заклопотану дітьми, книжками і вченими розмовами з чоловіком-професором. Ми обидві потребували нового змісту, нової тілесності, але не мали звідки їх узяти, бо віддалились одна від одної.

88

Так минув вересень, а за ним жовтень. Я ні з ким не розмовляла: ані з Аделе, яка мала багато роботи, ані з Маріарозою, яка забрала до себе Франко – немічного Франко, що потребував опіки і знемагав від депресії. Вона радісно віталася зі мною, обіцяла переказати йому привіт, а відтак швидко обривала розмову через різні невідкладні справи. З П’єтро я теж говорила мало. Світ поза книжками дедалі більше гнітив його, він дуже неохоче ходив в університет, де панував регламентований хаос, і часто казав, що захворів. Лишався вдома, пояснюючи це тим, що хоче займатися дослідженнями, але ніяк не міг скінчити свою книжку, рідко зачинявся в кабінеті і, наче щоб виправдатися перед собою та іншими, опікувався Ельзою, куховарив, прибирав, прав, прасував. Я мусила на нього накричати, щоб він знов почав ходити в університет, але невдовзі пошкодувала про це. Відколи мої знайомі стали жертвами насильства, я почала боятися й за нього. Навіть у небезпечних ситуаціях він ніколи не боявся публічно протистояти тому, що він полюбляв називати ярмарком глупоти своїх студентів та багатьох колег. Хоч я хвилювалася за нього – а може, саме тому, що хвилювалася, – я ніколи не визнавала за ним слушності. Я сподівалася, що моя критика спонукає його опам’ятатися, що він облишить цей свій реакційний реформізм (я вживала саме цю формулу) і стане поступливішим. Але це призвело лише до того, що в його очах я перетворилася на прибічницю студентів, які на нього нападали, та викладачів, які снували проти нього змови.

Це була неправда, усе було набагато складнішим. З одного боку, я хотіла якось захистити його, а з другого – прагнула стати на бік Ліли, захищати ті переконання, які в глибині душі їй приписувала. Я іноді навіть думала зателефонувати їй і почати розмову саме з П’єтро, розповісти про наші конфлікти, спитати її думку, і так поступово вигнати її з нори. Я, звісно, цього не зробила, бо смішно було вимагати відвертості у таких справах під час телефонної розмови. Але одного вечора вона сама зателефонувала мені, перебуваючи на сьомому небі від щастя.

– Маю для тебе чудову новину.

– Що таке?

– Я – директорка центру.

– Тобто?

– Директорка обчислювального центру «Ай-бі-ем», який орендував Мікеле.

Я не повірила власним вухам. Попросила її повторити, пояснити, у чому річ. Вона прийняла пропозицію Солари? Після стількох років опору вона знову працює на нього, як за часів крамниці на площі Мартірі?

Вона з ентузіазмом підтвердила, тон її ставав ще більш недвозначно радісним: Мікеле доручив їй «Систему 3», яку взяв в оренду і розмістив на колишньому складі взуття в Ачеррі; вона керуватиме операторами та машиністками і отримуватиме чотириста двадцять п’ять тисяч лір на місяць.

Мене це страшенно вразило. Не лише за одну мить розвіявся її образ бунтівниці, але й починало розсипатися все, що я, як мені здавалося, знала про Лілу. Я сказала:

– Це останнє, чого я від тебе сподівалася.

– А що мені треба було робити?

– Відмовитися.

– Чому це?

– Ми ж знаємо, хто такі Солари.

– І що? Я вже працювала на нього, і в нього мені було краще, ніж у того засранця Соккаво.

– Роби як знаєш.

Я почула, як вона зітхнула.

– Мені не подобається твій тон, Лену. Мені платять більше, ніж Енцо, хоча він чоловік. Що тут не так?

– Не зважай.

– Революція, робітники, новий світ та інша фігня?

– Облиш. Якщо раптом ти вирішила щиро поговорити, гаразд, якщо ні, облишмо це.

– Можна звернути на дещо твою увагу? Ти часто говориш щиро, щирість, коли розмовляєш і коли пишеш. Або ж кажеш раптом. Але хіба хтось колись говорить щиро, хіба щось колись стається раптом? Ти краще від мене знаєш, що все це облуда, що просто одна річ тягне за собою другу і так далі. Я ніколи нічого не роблю щиро, Лену. І уважно спостерігаю за всім, що діється, бо тільки дурні вважають, що щось стається раптом.

– Чудово. Що ти хочеш мені впарити – що ти все тримаєш під контролем, що це ти використовуєш Мікеле, а не Мікеле тебе? Облиш. Бувай здорова.

– Ні, говори, скажи все, що думаєш.

– Мені нічого сказати.

– Говори, інакше говоритиму я.

– Ну, говори ти, побачимо, що ти скажеш.

– Мені ти докоряєш, а своїй сестрі не кажеш нічого?

Я відчула, як земля тікає мені з-під ніг.

– До чого тут моя сестра?

– Ти нічого не знаєш про Елізу?

– А що я маю знати?

Вона злостиво засміялася.

– Спитай у матері, батька і братів.

89

Більш нічого вона не схотіла мені сказати й люто кинула слухавку. Я стривожилася і зателефонувала батькам, слухавку взяла мати.

– Іноді ти все-таки згадуєш, що ми існуємо, – сказала вона.

– Ма, а що з Елізою?

– Те, що буває нині зі всіма жінками.

– Тобто?

– Зійшлася з деким.

– Заручилася?

– Можна й так сказати.

– Із ким вона зійшлася?

Відповідь вбила мене.

– З Марчелло Соларою.

Ось на що натякала Ліла. Марчелло, значить, красень Марчелло з нашої ранньої юності, упертий і відчайдушний, Лілин залицяльник, якого вона принизила, вийшовши заміж за Стефано Карраччі, зійшовся з моєю сестрою Елізою, найменшою в родині, з моєю чудовою сестричкою, яка, хоч уже доросла, у моїх очах все ще була чарівною малою дівчинкою. Й Еліза на це погодилася. Мої батьки та брати і пальцем не поворухнули, щоб цьому запобігти. І ціла моя родина, разом зі мною, врешті породичається із сімейством Солар.

– Відколи? – спитала я.

– Десь уже з рік.

– І ви дали свою згоду?

– А ти у нас згоди питала? Зробила так, як тобі хотілося. І вона теж.

– П’єтро – не Марчелло Солара.

– Маєш рацію, Марчелло ніколи не дозволить, щоб Еліза обходилася з ним так, як П’єтро дозволяє, щоб з ним обходилася ти.

Мовчанка.

– Ви могли

1 ... 85 86 87 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"