Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якщо це — один бік, — запитав я, — ти пам’ятаєш решту?
— Не так. Пам’ятаю, там була жінка без одягу, та ше зламаний меч, та ше вогонь… — Ніна явно замислилась, а тоді знову хитнула головою. — Я ж уже казала: бачила горщик зовсім недовго, секунду, коли мені Джиммі показав. Гадаю, якийсь ангел поміг мені згадати цю частину вві сні, щоб я її намалювала і принесла тобі.
— Ніно, — промовив я, — це справді чудово. Ти дійсно не уявляєш, як це неймовірно.
Її личко знову засвітилось усмішкою.
— Рада, шо так. Мені страх як клопітно було це робити.
— Де ти взяла пергамент? — запитав я, вперше зауваживши його. То був справжній велум, високоякісний. Набагато кращий за все, що міг собі дозволити я.
— Я спершу потренувалася на дошках, — відповіла Ніна. — Та я знала, шо так нічого не вийде. І знала, шо це доведеться сховати. То я прокралася до церкви й вирізала кілька сторінок із книги, яка там була, — останнє вона сказала без найменшого натяку на сором.
— Ти вирізала це з «Книги Шляху»? — перепитав я, трохи злякавшись. Я не надто богомільний, але таки маю якісь залишки відчуття пристойності. Та й після стількох годин у Архівах думка про вирізання сторінок із книжки жахала.
Ніна легко закивала.
— Так здавалося найкраще, бо той сон послав мені ангел. А церкву не можна замкнути на ніч як годиться, бо ти зніс фасад і вбив того демона, — Ніна простягнула руку й легенько торкнулася пальцем паперу. — Це не так уже й важко. Треба просто взяти ніж, трохи пошкребти — і слова відходять, — вона показала. — Тіки я постаралася ніде не зішкрябати ім’я Тейлу. Або Андана чи якогось іншого ангела, — благочестиво додала вона.
Я придивився до пергаменту й побачив, що це правда. Вона намалювала аміра так, що слова «Андан» і «Ордал» опинилися в нього просто на плечах, по одному з кожного боку. Можна було подумати, ніби вона сподівалася, що ці імена його обтяжать або стануть для нього пасткою.
— А ше ти сказав мені нікому не розказувати, шо я бачила, — додала Ніна. — А малювати — це все одно шо розказувати, тільки картинками, а не словами. То я й подумала, шо спокійніше буде взяти сторінки з книги Тейлу, бо ніякий демон ніколи не подивиться на сторінку з цієї книжки. Тим паче таку, на якій досі написане ім’я Тейлу, — вона з гордістю поглянула на мене.
— Розумно, — схвально відповів я.
На дзвіниці почали вибивати годину, і на обличчі Ніни раптом відбився панічний жах.
— О ні! — з жалем мовила вона. — Мені вже пора бути в доках. Мамця мене відшмагає!
Я засміявся. Почасти тому, що мене просто вразила ця несподівана удача. А почасти — від думки про те, що дівчинці стало відваги опиратися чандріянам, але все одно було страшно прогнівати матір. Так уже влаштований світ.
— Ніно, ти зробила мені чудову послугу. Якщо тобі раптом щось знадобиться чи насниться інший сон, можеш відшукати мене в шинку, що зветься «У Анкера». Я там музикую.
Вона вирячила очі.
— А музика в тебе чарівна?
Я знову розсміявся.
— Дехто вважає, що так.
Ніна нервово роззирнулася довкола.
— Я справді мушу йти! — сказала вона, а тоді помахала рукою й побігла до річки. Вітер зірвав каптур із її голови.
Я обережно згорнув папір назад і знову сховав його в порожнині рога. Від нового знання голова в мене закрутилася. Я згадав, що Галіакс сказав Попелові багато років тому: «Хто оберігає тебе від амірів? Співців? Сітів?»
Після багатомісячних пошуків я був цілком певен, що в Архівах про чандріян немає нічого, крім казок. Ніхто не вважав їх реальнішими за блукальців або фей.
Але про амірів знали всі. То були ясні лицарі Атурської імперії. Вони двісті років були сильною рукою церкви. Вони були героями сотні оповідок і пісень.
Я знав історію. Амірів заснувала тейлінська церква на початку існування Атурської імперії.
Проте горщик, який бачила Ніна, був набагато старший.
Я знав історію. Церква засудила й розпустила амірів іще до падіння імперії.
Проте я знав, що чандріяни бояться їх дотепер.
Схоже, в цій історії було дещо більше.
Розділ тридцять шостий. Усі ці знання
Минали дні. Я запросив Віла й Сіма за річку відсвяткувати успіх нашої кампанії проти Емброуза.
Зважаючи на любов до саунтену, я пив небагато, зате Віл і Сім люб’язно продемонстрували витончені грані цього мистецтва. Ми відвідали кілька різних корчем просто для розмаїття, та врешті повернулися до «Еоліяна». Я віддавав йому перевагу через музику, Сіммон — через жінок, а Вілем — через те, що там подавали скатен.
Коли мене покликали на сцену, я був помірно напідпитку, але для втрати контролю над пальцями мені треба випити чимало. Просто бажаючи довести, що не п’яний, я виконав «Чорний баран, рябе ярча», пісню, яку і в абсолютно тверезому стані заспівати непросто.
Слухачам дуже сподобалось, і вони виказали свою симпатію як годиться. А позаяк я того вечора не пив саунтену, значна його частина зникла з пам’яті живих.
***
Наша трійця пішла з «Еоліяна» назад довгим шляхом. У повітрі відчувалася свіжість, яка говорила про зиму, але ми були юні й розігріті зсередини великою кількістю випивки. Легкий вітерець відхилив мій плащ назад, і я щасливо вдихнув на повні груди.
А тоді мене раптом охопила паніка.
— Де моя лютня? — запитав я — голосніше, ніж хотів.
— Ти залишив її у Станчіона в «Еоліяні», — сказав Вілем. — Він боявся, що ти перечепишся через неї та зламаєш шию.
Сіммон тим часом зупинився посеред дороги. Я врізався в нього, втратив рівновагу й повалився на землю. Він цього наче й не помітив.
— Що ж, — серйозно проказав він, — мені цього зараз точно не хочеться.
Попереду нас виднівся Кам’яний міст: двісті футів від одного кінця до другого, висока арка, що здіймалася над річкою на висоту п’яти поверхів. Він був частиною Великого кам’яного шляху, прямого, мов цвях, плаского, мов стіл, і старішого за Бога. Я знав, що міст важить більше, ніж гора. Знав, що вздовж обох його країв тягнуться трифутові парапети.
І попри всі ці знання мені ставало відверто незатишно від думки про спробу його перетнути. Я невпевнено зіп’явся на ноги.
Поки ми разом оглядали міст, Вілем почав мало-помалу хилитися вбік. Я простягнув руку, щоб його зупинити, а Сіммон тим часом узявся за моє передпліччя — щоправда, я не знав напевне, хотів він мені допомогти чи втриматися сам.
— Мені цього зараз точно не хочеться, — повторив він.
— Можна посидіти отут, — сказав Вілем. — Кела треле турен навор ка.
Ми із Сіммоном притлумили сміх, а Вілем провів нас поміж дерев до маленької галявинки менш ніж за п’ятдесят футів від підніжжя мосту. На мій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
