Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

Глава 29

Діана крутилася біля дзеркала і вже збиралася виходити, як почувся стукіт у двері. Друзі вриваються, не дочекавшись запрошення, отже, це хтось чужий. Глибоко вдихнувши, вона пішла відчиняти.

Перед собою побачила Вадима. Волосся в безладді, рвані на колінах джинси, біла футболка і шкарпетки з написом "нічний хуліган". Хоч щось у цьому світі не змінюється.

Поки вона роздивлялася гостя, він прослизнув повз неї й, опинившись у кімнаті, дістав руки з-за спини.

- Ось, - простягнув згорток, який Діана так довго шукала.

Вона забрала ватман, розгорнула і глянула на картинку. Людей у клітці возять територією величезного зоопарку, де вільно розгулюють тварини. Кілька дрібних малюнків, у яких усе детально розказано. Нічого не змінилося, його ніхто не зіпсував, і так просто принесли назад.

- Звідки? - здивувалася вона.

- Та яка різниця? - Вадим знизав плечима. - Головне, повернули.

- Його не ти взяв, - Діана вдивлялася в його очі, благаючи серце не вириватися так сильно. - Ти знаєш, хто це зробив. І мені, звісно ж, не скажеш, бо ви одне одного не здаєте. А мої люди теж такі вірні?

- Не розумію, про що мова.

- Звідки ви дізналися, що ми збиралися малювати?

- Малюванням займався не я, - відрізав він.

- Ви точно зобразили те, що хотіла намалювати я. До дрібниць. Хто вам проговорився?

Байдужість Вадима почала повільно танути, а Діана вперше не бажала відпускати його.

- Що ти хочеш від мене почути? - він почав повільно наближатися. - А якщо я не відповім? Катувати почнеш? А ти серйозно налаштована, ну починай, може, я випадково проговорюся.

Чомусь Вадим вирішив, що таке краще говорити в очі й чим ближче, тим краще. Тільки їй вже не подобалася ініціатива розговорити його. Спочатку здавалося, якщо трохи пофліртувати, оченятами покліпати, з цього щось вийде. Не просто так його друзі шиперять їх, а вона не здогадується з якої причини.

- Обійдуся якось без цього знання.

Її голос став грубішим, а думки надто суперечливими. Блиск його очей зачаровував, від усмішки на щоках з'являлися ямочки. Діана бачила їх лише вдруге, але секунди було достатньо, щоб запам'ятати надовго.

- Ти можеш іти.

- Точно? - він зробив ще півкроку до неї.

- Точно. Забирайся геть.

Діана говорила швидше, ніж диктував їй мозок, але так буде краще. Може вона й хотіла, щоб він затримався, тільки собі нізащо не зізнається. Адже вони не знайомі зовсім, їхнє спілкування обмежувалося взаємними знущаннями, вона не знає його як людину. Хоча була впевнена, що Вадим хороший. Не важливо, як він спілкується з колегами, досить поспостерігати, як він поводиться з дітьми, щоб зрозуміти, що майже кожен із "цих" гідний бути вожатим. Звісно, за винятком Жанни Ігнатіївни й, можливо, Вероніки.

- Гаразд, - Вадим вийшов із будиночка.

Уже за кілька хвилин Діана була в їдальні, сиділа із друзями й неохоче перебирала виделкою макарони. Коли підняла очі на інший столик вожатих, помітила, як Вероніка годує Сніжка котлетою. Опустила на виделці й чекала, поки той догризе. Коли кіт доїв найсмачніше, вона наколола макарони, але так бурхливо розмовляла з Агатою, розмахувала виделкою з їжею, що до рота жодного разу не долетіло. Поколупалася в тарілці, наколола знову. Нудно.

Діана позіхнула й обернулася до столика своїх дітей, розмови яких були набагато захопливішими.

Вони смикали одне одного за волосся з дивним запитанням.

- Боляче? - допитувалася дівчинка зі світлими хвостиками.

- Ні, - відповідала подруга з кучеряшками.

- Тоді знімай перуку, я знаю, що ти лиса.

Згодом усе повторилося, тепер уже блондинку смикнули за хвостик.

- Боляче? - до її волосся ледь доторкнулися.

- Так! - брехала вона.

- Не правда! Знімай перуку, я знаю, що ти лиса.

Діана похитала головою, з кожною зміною вона дивувалася фантазії дітей дедалі сильніше. Покінчивши з їжею, взяла тарілку і понесла до столів біля кухні, куди потрібно складати брудний посуд.

- Дивись куди йдеш! - верещала Вероніка.

Діана, потопаючи у своїх думках, випадково наступила їй на ногу, та ледь тарілку не перекинула.

- Так я на тебе і йшла, тут неможливо промахнутися, - усміхнулася Діана.

- На що ти натякаєш? - вона звела брови. - Що я велика?

- Що ти ненормальна.

- Поговоримо, - Вероніка схопила її під лікоть і потягла на кухню.

За поворотом кухарка брязкала посудом, уже готувала вечерю, а до сварок вожатих їй жодного діла не було.

- Якого біса я тобі зробила?! - не витримувала Діана. - Що ти вічно до мене лізеш? Досить! Зупинись!

- Це ти лізеш, куди не треба! - рявкнула вона. - Перша почала!

- Перша? А картини в мене хто вкрав?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍