Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Єдиною темою, яка привертала ще більше уваги, була політика — і в цьому товаристві Зеленського недолюблювали. Між тостами та зустріччю новоприбулих гостей Мусаєва познайомила мене зі своєю подругою, теж журналісткою. Це була Мирослава Гонгадзе, вдова першого головного редактора «Української правди». Вона місяцями діймала президента проханням про інтерв’ю — і, як і сотні інших, була проігнорована.

— Не будьте до нього надто великодушним, — порадила мені. — Ви не знаєте, ким він стане.

РОЗДІЛ 20. ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Перші місяці вторгнення український народ бачив генерала Залужного нечасто. Він був помітно відсутній на телемарафоні. Якщо десь і з’являвся, то зазвичай на світлинах, що розліталися соцмережами: генерал стоїть на колінах перед труною загиблого солдата, править весілля військовослужбовця, перебуває на блокпосту разом із підлеглими. Фан-сторінки Залужного налічували сотні тисяч підписників. Газети називали його залізним генералом. Портрети набивали на футболках, що продавали як сувеніри. Під час єдиного інтерв’ю, яке Залужний дав до вторгнення, у вересні 2021 року, він жодним чином не проявляв жаги до влади, у якій його підозрювали деякі посадовці в Офісі Президента. Навпаки, під уважним поглядом камер, видавалося, зіщулювався, ніби соромився своєї великої статури. Тож коли за п’ять місяців від початку вторгнення я почув, що залізний генерал хоче поспілкуватися, це мене здивувало.

Запрошення надійшло від помічника Залужного, Олексія Носкова, з яким я познайомився рік тому під час поїздки з президентом Зеленським на Донбас. Полковник Носков мав струнку статуру й похмуру вдачу та не підходив для активних бойових дій. Виконував інтелектуальну роботу в Генеральному штабі, спеціалізувався на інформаційній війні та психологічних операціях. До того ж відповідав за імідж Залужного, його інтерв’ю та сторінки в соціальних мережах — і переконував боса бути активнішим у публічному просторі. Носков вважав, що публічність служитиме щитом від будь-якої спроби відсторонити чи звільнити Залужного. За словами Носкова, адміністрація президента довгий час наполегливо радила головнокомандувачу утримуватися від коментарів для преси.

Пом’якшили цю вимогу лише влітку, і Носков запросив мене на інтерв’ю до готелю в центрі Києва[297]. Це місце не мало видимого зв’язку зі Збройними силами: жодної військової техніки, жодного військовослужбовця в однострої — лише майстер, який під яскравим сонцем щось лагодив на краю стоянки. Почувши, що я прибув до Залужного, охоронці вибалушилися та бігом повернулися до своєї будки. Невже я помилився адресою? За кілька хвилин прийшов Носков зі зброєю, розпорядився мене пропустити.

— Ви викликали справжню паніку, — сказав мені. — Ніхто не має знати, що Залужний тут живе.

Незабаром на краю стоянки з’явився головнокомандувач — і поважно попрямував до нас. Він був у шортах-карго та кросівках, а ще у футболці, які продають у київських сувенірних крамничках. На ній тонула у водах Чорного моря гордість російського флоту «Москва», підписана безсмертною фразою «Русскій воєнний корабль, іді на*уй». На шиї в генерала висів бейдж, всередині якого була картинка пістолета Sig Sauer M17. Що це, дозвіл на вогнепальну зброю? Навіщо генералові дозвіл на зброю посеред війни?

— А, в мене тут ключі від номера, — усміхнувся генерал. — Так часто їх губив, що дружина почепила мені оце на шию.

Дружина? Вона живе з ним? Залужний знову усміхнувся. Наприкінці весни, приблизно тоді, коли його війська звільнили Київщину, він вибрався з бункера під Міністерством оборони та возз’єднався зі своєю прекрасною половиною. Жити вдома для них було надто небезпечно, тож вони влаштувалися у реквізованому для військових потреб готелі. Він не мав повноцінного бомбосховища, але обслуговували тут добре. Офіціант приніс нам колу в банках і таріль із фруктами. Залужний вряди-годи підносив до губ яскраво-жовтий вейп, робив затяжку. Схоже, це допомагало йому зібратися з думками.

— Я розповім вам усе це один раз, — попередив. — І більше не розповідатиму.

Одна з його найпоказовіших історій сталася влітку 2020 року, майже за рік до того, як президент обрав Залужного очільником армії. У серпні він організував військові навчання на півдні України, і Зеленський прилетів спостерігати. Навчання мали на меті продемонструвати здатність України відбити російську атаку з півдня — саме таку, яка розгорнеться за півтора року.

Першою зупинкою в маршруті був острів Зміїний, безплідний клаптик землі в Чорному морі; тут стояли казарми та радіолокаційна станція для спостереження за пересуванням російського флоту. Видовище було сумне. Україна більше не могла похвалитися військовим флотом. Майже всі бойові кораблі базувалися в Криму, і Росія захопила їх 2014 року разом із півостровом. Залишився лише скрипучий флот із патрульних катерів і гелікоптерів, за якими Зеленський у супроводі Залужного спостерігав у бінокль. Зі Зміїного їх гелікоптерами доправили до значно більшої бази на Миколаївщині, де генерал підготував низку танкових і піхотних маневрів. Почали добре — попри спеку, що того дня була нестерпною, а надто для солдатів, змушених бігати у бронежилетах.

Залужний вирішив випробувати їхню спроможність наступати проти росіян — не лише утримувати, а й відвойовувати територію. Хотів також продемонструвати реформи, які відбувалися в армії. Метою реформ, пояснив він, було допомогти українським силам реагувати на несподіванки на полі бою: підтримувати зв’язок та одне одного замість просто чекати наказів зверху. Для цього у війську потрібно викорінити командну структуру, успадковану від Червоної армії, де всі важливі рішення ухвалювали в Москві та передавали на місця. Залужний із великим ентузіазмом відстоював необхідність позбутися такої системи. Реагуючи на зміни на полі бою, доводив генерал, командири на місцях повинні мати свободу та впевненість приймати рішення самостійно. Американці та інші західні союзники багато років відстоювали ці реформи, які наблизять Україну до стандартів НАТО. Проте генерали в Києві шалено опиралися. Старших кадрів виховували в радянській армії, вони сприймали зміни як загрозу своїй владі та дисципліні в лавах підлеглих.

— Важчої роботи годі було й придумати, — згадував Залужний про той період. — Ми мали повалити всю радянську систему контролю.

Коли Зеленський заступив на посаду, він, якщо й знав про ці реформи, то дуже мало, а Залужний намагався не перевантажувати президента деталями.

— Така в мене звичка. Дружина мені через це часто хвоста накручує. Каже, ніби я маю три способи щось пояснити: один — для нормальних людей, другий — для напіврозумних, а третій — для недоумків.

На оглядовому майданчику генерал відчував, що відстежувати через бінокль нюанси навчань Зеленському важко. Маневри потребували часу для розгортання, а президентська адміністрація, яка для висвітлення події запросила репортерів, хотіла чогось видовищнішого. Побачити навчання прилетіли також військові радники з Америки та Європи — і тепер юрмилися на майданчику разом із командою президента. Щоб додати події