Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

суходільних стін. Були розкидані по проміжній нічиїй землі, оточені покинутою й поламаною зброєю та бронею. Перед самим ровом вони падали так рясно, що можна було пройти від моря з одного боку півострова до моря з другого боку, майже жодного разу не ступивши на землю. У кількох місцях вони зібралися в купки. «Туди підповзали поранені, щоб укритися за мертвими, а тоді й самі спливали кров’ю».

Ґлокта ще ніколи не бачив такої бійні. Навіть після облоги Ульріока, коли пролом був забитий мертвими з Союзу, гуркських полонених убивали десятками, а тамтешній храм спалили з сотнями місцевих жителів усередині. Трупи осідали, гойдалися та витягувалися, одні — обвуглені вогнем, другі — зігнуті, наче в останній молитві, а в третіх, що безтурботно розкинулися, голови були розтрощені скинутим згори камінням. У декого порвали та обшукали одяг. «У тих місцях, де вони самі розривали собі сорочки, щоб поглянути на свої рани в надії на те, що вони не смертельні. Нікому з них не пощастило».

Довкола тіл легіонами дзижчали мухи. Скакали, махали крилами та клювали несподівані смаколики птахи сотні видів. Навіть тут, на висоті та серед різкого вітру, починало смердіти. «Справжній кошмар. Це, певно, снитиметься мені в кошмарних снах наступні кілька місяців. Якщо я так довго протягну».

Ґлокта відчув, як у нього сіпається око, і глибоко вдихнув, а тоді потягнув шию то в один бік, то в другий. «Що ж. Треба боротися далі. Зараз уже трохи запізно переглядати рішення». Він із острахом зазирнув за парапет і опустив погляд на рів, міцно взявшись вільною рукою за дзюбатий камінь, аби зберегти рівновагу.

«Кепсько».

— Вони майже заповнили канал під нами та біля воріт.

— Так, — весело підтвердив Коска. — Вони підтягують свої ящики з камінням і намагаються їх висипати. Ми ж не так і швидко можемо їх убивати.

— Цей канал — наш найкращий захист.

— І це теж правда. Добра була ідея. Але ніщо не вічне.

— Без нього ніщо не зможе перешкодити гуркам видиратися по драбинах, підкочувати тарани й навіть підкопуватися під наші стіни. Можливо, потрібно організувати якусь вилазку, аби знову його викопати.

Коска відвів темні очі вбік.

— Спускатися зі стіни на канатах і гарувати в темряві менш ніж за двісті кроків від позицій гурків? Ви про це думали?

— Приблизно про це.

— Тоді бажаю вам удачі.

Ґлокта пирхнув.

— Я, звісно, пішов би. — Він постукав себе по нозі ціпком. — Але боюся, мої героїчні дні давно скінчилися.

— Вам пощастило.

— Аж ніяк. Нам слід збудувати барикаду за воротами. Це наше найслабше місце. Мабуть, півколом, із сотню кроків у поперечнику — і вийде місце для ефективного обстрілу. Якщо вони зуміють прорватися, ми, можливо, все ж затримаємо їх там досить надовго, щоб відкинути.

«Можливо...»

— Ах, відкинути. — Коска почухав висип у себе на шиї. — Не сумніваюся, що, коли настане час, добровольці битимуться один з одним за це завдання. Однак я про це подбаю.

— Ними не можна не захоплюватися.

Генерал Віссбрук підійшов до парапету, міцно зчепивши руки за бездоганно випрасуваною формою. «Мене дивує, що він у такій ситуації знаходить час на зовнішній вигляд. Однак ми всі тримаємося за те, за що можемо». Поглянувши вниз, на трупи, він захитав головою.

— Оце так відвага — так іти на нас, знов і знов, проти такої сильної оборони з такою кількістю вояків. Я рідко бачив людей, таких охочих віддати своє життя.

— Їм властива одна вкрай дивна й небезпечна риса, — зауважив Коска. — Вони вважають, що за ними правда.

Віссбрук суворо глянув з-під брів.

— Правда за нами.

— Як хочете. — Найманець криво всміхнувся Ґлокті. — Та я вважаю, що решта нас уже давно відкинули думку про те, що правда взагалі існує. Сміливі гурки нас таранами зустріли... моя ж робота — щедро в них пускати стріли!

Він різко зареготав.

— Я вважаю, що це не смішно, — відрізав Віссбрук. — До загиблого супротивника потрібно ставитися з повагою.

— Чому?

— Тому що замість них міг би гнити на сонці будь-хто з нас, і невдовзі так і буде.

Коска лиш розсміявся ще голосніше та плеснув Віссбрука по руці.

— Тепер до вас доходить! Якщо я й навчився чогось за двадцять років на війні, то це того, що всюди треба шукати смішного!

Ґлокта спостерігав, як штирієць хихоче, дивлячись на поле бою. «Намагається зрозуміти, коли буде найслушніший час поміняти сторону? Намагається збагнути, як добре слід побити гурків, щоб вони заплатили краще за мене? У цій коростявій голові є не лише віршики, але поки що нам без нього не обійтися». Він позирнув на генерала Віссбрука, який тим часом пройшов доріжкою далі, щоб похандрити на самоті. «Нашому пухкому другові бракує як мізків, так і сміливості, щоб утримувати це місце довше тижня».

Відчувши руку в себе на плечі, він озирнувся й побачив Коску.

— Що таке? — різко запитав він.

— Гм... — буркнув найманець і тицьнув у блакитне небо. Ґлокта поглянув услід його пальцю. Там була чорна пляма — була невисоко над ними, але рухалася вгору. «Що це? Птах?» Тим часом він уже досяг найвищої точки й почав опускатися. До нього раптом дійшло. «Камінь. Камінь із катапульти».

Падаючи, він зростав, невпинно перекидався і, здавалося, рухався до смішного повільно, неначе тонув у воді. Відчуття нереальності підживлювало й те, що він не видавав жодного звуку. Ґлокта стежив за ним, роззявивши рота. Як і всі вони. На стінах запанувала атмосфера жахливого очікування. Неможливо було точно сказати, куди впаде камінь. Люди на доріжці почали кидатися врозтіч, брязкаючи, човгаючи, охаючи, верещачи та кидаючи зброю.

— Блядь... — прошепотів Северард і кинувся долілиць на каміння.

Ґлокта залишився на місці, уп’явшись очима в ту темну пляму серед ясного неба. «Він іде по мене? Зараз кількатонний камінь розбризкає мої рештки по всьому місту? Яка абсурдна у своїй випадковості смерть». Він відчув, як його вуста сіпаються, складаючись у легку усмішку.

Неподалік із оглушливим гуркотом відірвалася частина парапету, здійнявши хмару пилу, і в повітря підкинуло шматки каменю. Довкола них літали уламки. Одному воякові менш ніж за десять кроків від нього охайно відтяв голову летючий блок. Безголове тіло погойдалося якусь мить на ногах, а тоді в нього підігнулися коліна, і воно звалилося зі стіни назад.

Камінь гепнув десь у Нижньому