Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

місті й почав трощити хатини, підскакувати й котитися, підкидаючи вгору розламані колоди, наче сірники, та лишаючи по собі руйнацію. Ґлокта кліпнув і ковтнув. У вухах іще дзвеніло, проте він чув, як хтось кричить. Дивний голос. Зі штирійським акцентом. Коска.

— І це найкраще, на що ви здатні, уйобки? Я досі тут!

— Гурки нас бомбардують! — невідомо навіщо верещав Віссбрук, присівши за парапетом і зчепивши руки над головою. Плечі його форми присипало шаром світлого пилу. — Добре вони вистрілили зі своїх катапульт!

— І не кажіть, — пробурчав Ґлокта.

Знову пролунав потужний гуркіт: у стіни трохи далі врізалася ще одна каменюка й розлетілася на купу шматочків, засипаючи воду внизу камінчиками завбільшки з черепи. Від сили удару, здавалося, аж затремтіла доріжка під ногами у Ґлокти.

— Вони знову йдуть! — ревів на весь голос Коска. — Усі на стіни! На стіни!

Повз них помчали люди — тубільці, найманці, вояки Союзу; всі бігли пліч-о-пліч, готуючи арбалети, передаючи стріли, перегукуючись і кличучи одне одного безліччю різних мов. Коска ходив між ними, ляскаючи їх по спинах, трусячи кулаком, огризаючись і сміючись без найменшого натяку на страх. «Як на напівбожевільного п’яницю, у ролі лідера він неймовірно надихає».

— Нахрін це! — процідив Северард Ґлокті на вухо. — Я вам, блін, не солдат!

— Я вже теж не солдат, але все одно можу насолодитися виставою.

Він пришкандибав до парапету, визирнув назовні й побачив, як у далекій імлі злетіло вгору величезне плече катапульти. Відстань цього разу оцінили кепсько, і камінь проплив високо вгорі. Ґлокта, проводжаючи його поглядом, скривився від гострого болю в шиї. Камінь гепнув із глибоким звуком неподалік від стін Верхнього міста, позакидавши кам’яні уламки вглиб нетрів.

За лавами гурків пролунав пульсуючий і буркотливий сигнал великого рогу. Після нього вступили барабани, гупаючи разом, наче страхітливі кроки.

— Ось вони! — проревів Коска. — Готуйте арбалети!

Ґлокта почув, як наказ рознісся луною по стінах, а за мить бійниці на вежах наїжачилися зарядженими арбалетами. Яскраві наконечники їхніх стріл виблискували на нещадному сонці.

Великі щити з вербової лози, що позначали гуркські лави, повільно та впевнено рушили вперед, мало-помалу просуваючись до них спустошеною нічиєю землею. «А за ними, без сумніву, повзуть як мурахи гуркські вояки». Ґлокта, стежачи за їхнім наближенням, до болю міцно вчепився в камінь парапету, а його серце гупало майже так само гучно, як гуркські барабани. «Від страху чи від захвату? Чи є тут якась різниця? Коли я востаннє відчував таке гірко-солодке хвилювання? Виступаючи перед Відкритою Радою? Ведучи атаку королівської кавалерії? Б’ючись на Турнірі перед гамірними натовпами?»

Ширми невпинно наближалися, ще йдучи рівним рядком по півострову. «Уже залишилося сто кроків, дев’яносто, вісімдесят». Він скоса поглянув на Коску, який досі либився, як навіжений. «Коли він віддасть наказ? Шістдесят, п’ятдесят...»

— Уперед! — проревів штирієць. — Вогонь!

Уздовж стін залунало оглушливе деренчання: з арбалетів вистрілили одним великим залпом, усіявши стрілами ширми, землю довкола них, трупи та всіх гурків, яким не пощастило залишити на видноті якусь частину свого тіла; Бійці поставали на коліна за парапетом і взялися перезаряджати арбалети, вовтузячись зі стрілами, крутячи ручки, пітніючи та напружуючись. Бій барабанів тим часом прискорився, став наполегливішим, а ширми спокійно проходили по розкиданих тілах. «Невесело тим, хто за ними ховається, дивитися на трупи в себе під ногами й думати, як скоро вони до них приєднаються».

— Олія! — вигукнув Коска.

Із вежі ліворуч полетіла, закрутившись, пляшка з підпаленим ґнотом. Вона врізалася в одну з лозових ширм, і на її поверхні спалахнули голодні лінії вогню, через які ширма спершу побуріла, а тоді почорніла. Вона захиталася, зігнулась, а тоді стала поволі падати. Із-за неї, завиваючи, вибіг солдат із охопленою яскравим полум’ям рукою.

Підпалена ширма впала на землю, відкривши колону гуркських вояків, одні з яких штовхали повні каменів тачки, другі несли довгі драбини, а треті мали при собі арбалети, броню та зброю. Вони вигукували свої бойові кличі, бігли вперед із піднятими щитами, цілилися стрілами в бійниці та петляли туди-сюди між трупами. Падали долілиць, обтикані стрілами з арбалетів. Вили та хапалися за рани. Повзли, булькали й лаялися. Благали та зухвало ревли. Бігли зі страху та отримували постріли у спину.

На стінах тенькали та бряжчали арбалети. Запалювали та скидали нові пляшки з олією. Знизу здіймалися стріли й відбивалися від каменю чи пролітали вгорі, час від часу влучаючи в плоть, і одні бійці ревли, сичали та плювалися лайливими словами, а інші ховалися за парапетом. Коска геть безтурботно поставив одну ногу на бійницю, висунувшись небезпечно далеко та розмахуючи щербатим мечем, і щось ревів — що саме, Ґлокта не чув. Усі, як напасники, так і оборонці, кричали та волали. «Бій. Хаос. Тепер я згадую. Як це взагалі могло мені подобатись?»

Палала, наповнюючи повітря смердючим чорним димом, іще одна ширма. Гуркські вояки висипали з-за неї, наче бджоли з розбитого вулика, і товклися з протилежного боку рову, намагаючись знайти, де можна поставити драбину. Оборонці стін трохи далі почали кидати на них каміння з кладки. Ще одна каменюка з катапульти гепнула надто близько й залишила видовжену діру в колоні гурків, здійнявши в повітря тіла та частини тіл.

Пронесли вояка зі стрілою в оці.

— Усе погано? — завивав він. — Усе погано?

За мить вереснув боєць зовсім поряд із Ґлоктою: йому в груди влучила стріла. Він розвернувся, його арбалет розрядився, і стріла з нього з глухим звуком аж по оперення ввійшла в шию його сусідові. Вони обидва впали Ґлокті просто під ноги, заливаючи доріжку кров’ю.

Унизу, під стінами, одна пляшка з олією вибухнула посеред юрби гуркських вояків, коли вони саме намагалися підняти свою драбину. До смороду гнилі та деревного диму приєднався ледь помітний запах підсмаженого м’яса. Бійці горіли, лізучи та кричачи, скажено гасаючи туди-сюди чи кидаючись у повній броні в затоплений рів. «Або згоріти, або втопитись. Оце так вибір».

— Уже достатньо побачили? — процідив йому на вухо голос Северарда.

— Так.

«Більш, ніж достатньо». Він залишив Коску, який волав штирійською до хрипоти, та, задихаючись, проштовхався крізь щільну юрбу найманців до сходів. Пішов униз за ношами, кривлячись на кожному болючому кроці й намагаючись не відставати попри невпинний потік людей, що пер у протилежний бік. «Ніколи не думав, що знову буду радий спускатися зі сходів». Однак його радість була нетривалою. Коли він опинився внизу, його ліва