Читати книгу - "Перлини української класики"

побачив нiби її всю до самих маленьких пружкiв лиця: побачив повний вид, чорнi брови, навiть велику хустку на головi й червоне намисто на шиї з дукачем. Серед фабрицьких машин, серед фабрицького галасу вiн був почав її трохи забувать, але тут край широкого моря, на вольному степу, на чистому повiтрi в його серцi знов прокинулось давнє щастя й навернуло сльози на очi.

«Дiвчино-горлице! Коли б ти знала, якого жалю ти менi завдала!» – подумав Микола, глянувши на Мокрину.

Мокрина забрала рибу, проворно скочила на вiзок, мов степова коза, i поїхала додому понад озером. Микола довго дивився слiдком за нею, як синiв оддалеки на возi її керсет i чорнiли коси на головi проти вечiрнього сонця.

Сонце впало в степ за очеретом i погасло, а з лиману викотився червоний мiсяць i пустив на воду широку iскряну стежку. Надворi темнiшало. Ввесь степ, i лиман, i озеро, i море – все закуталось в якийсь чарiвний тихий свiт, повилось прозорим сизим туманом. Широкий простiр, широкий без краю вигляд навiв на Миколу важкi думи. Огонь пiд казаном палав; дим бiлiв клубками проти мiсяця. Стовпи з бантиною чорнiли в диму. Забродчики жартували, смiялись, а Миколi було не до смiху, не до жартiв. «Чи не вернутись би до Вербiвки та забрати в степи, жiнку, й матiр, i дочку?» – не раз думав та гадав вiн; але як згадав, скiльки вiн пройшов того степу, скiльки поминув сiл, мiстечок, ярiв та лiсiв, як згадав свого пана, то й махнув рукою.

Рибалки продражнили Миколу Смутком.

Настало душне, гаряче лiто. Риби ловилось все менше та менше. Отаманська дочка частiше та частiше навiдувалась на берег, та все трохи нiби чiплялась до Миколи. Це залицяння усiм кинулось в очi, навiть батьковi.

VI

Як минуло лiто, отаман почав дiлитись заробiтком: взяв собi половину, а другу оддав грiшми забродчикам. Влов був дуже добрий. Рибалки заробили чимало грошей i задумали погулять. Вони всею ватагою пiшли в Акерман, посправляли собi новi свитки, а декотрi пошили синi суконнi жупани, покупили яснi червонi одеськi пояси, новi смушевi шапки; потiм найняли музики i з музиками, з церемонiєю перейшли город i пристали коло одного шинку. Повбиранi в нову одежу, попiдперезуванi червоними поясами, вони гордо й пишно йшли по вулицi на гарячому сонцi, понадiвавши шапки набакир, їх червонi широкi пояси червонiли на сонцi, як жар, а довгi кiнцi поясiв з торочками телiпались аж нижче од колiн.

Рибалки посiдали цiлою ватагою на лавках коло столiв i почали частувать один одного горiлкою. Музики грали. Рибалки весело гомонiли. Пiсля закуски вони почали кружлять пиво. Забродчики з близьких сiл пили менше, але бурлаки й приблуди та усякi пройдисвiти не вважали нi на що й розсипали грошi, як полову. Декотрi почали танцювати. Микола сидiв мовчки та тяг з пляшки пиво.

– Гей, Смутку! годi тобi смуткувать; йди танцювати! – гукнув Задерихвiст i поцуприкував Миколу за рукав свити з усiєї сили.

– Ти думаєш, що я не вмiю гулять! – сумно обiзвався Микола. – Брешеш, вражий сину! Ще й тебе навчу цього дива.

– Ба, брешеш, не навчиш! Щоб Задерихвоста хтось вчив пити й гулять! О, брешеш, сучий сину, не докажеш! – промовив Задерихвiст, вже трохи п’яний.

– А як докажу, що буде? – промовив Микола.

– Куплю пляшку дорогого вина. Ти думаєш, менi шкода грошей? Пху! От що менi грошi! Менi грошi – полова! – кричав палкий бурлака.

– Ану, задирай лиш хвоста вгору! – крикнув уже зовсiм п’яний Цибуля. – Побачим, чи вмiєш гедзкаться.

Задерихвiст почав i справдi гедзкаться: пiшов такого тропака, наче й справдi його гедзi кусали i в спину, i в п’яти, i в пiдошви. Вiн кидав ногами, викручував п’ятами, аж земля летiла музикам у вiчi; згодом зачепив чоботом стола, i пляшки посипались додолу. Поли синього короткого жупана метлялись та крутились, нiби крила вiтряка, а червоний пояс миготiв на сонцi, неначе зайнявся й палав.

Микола не втерпiв i почав проти Задерихвоста садить гопака; за Миколою пiшов у танець Цибуля, за Цибулею Перепелиця, за Перепелицею Макогiн, а далi вискочив з-за стола Свербигуз. Половина ватаги пiшла у танець, i, здавалось, нiби ватага вiтрякiв схопилась з мiсця й затанцювала й замахала крилами. Махали руки, дригали ноги, метлялись поли синiх жупанiв, чорних свиток; мiж тим усiм блискали довгi кiнцi червоних поясiв. Задерихвiст перев’язав чорну шапку червоним поясом. Цибуля причепив до пояса велику шовкову хустку, Микола зняв шапку й вихав нею над головою.

– Шинкарю! давай лишень сюди дорогого вина! – крикнув Задерихвiст, сiдаючи на лаву. – Нема бiльше моцi; Микола виграв!

Жид винiс пляшку дорогого вина. Бурлака витяг з гамана грошi i шпурнув жидовi на стiл.

– Наливай! Задерихвiст гуляє! Бурлака п’є, бо грошi є! Пий, гуляй, не жалуй грошей.

Жид не сердився й наливав вино в чарки, сховавши в кишеню грошi.

– Ти думаєш, що й ми не куштували нiколи дорогого вина! – гукнув Корчака. – Давай ще дорожчого, того, що п’ють найбiльшi пани.

Жид винiс поганшого вина й здер бiльшi грошi з бурлак.

Настав вечiр, i п’янi рибалки ще довго танцювали, спiвали та пили. Декотрi позвалювались i лежали коло шинку в просi. Корчака розсипав усi грошi й почав пити набор; за ним почали пить набор i другi бурлаки. Опiвночi все затихло i вгамувалось. Ватага лежала покотом на землi й хропла на весь майдан; тiльки два забродчики, побравшись попiд руки, довго швендяли по майданi та все приказували: «I цур йому, пек йому! Ходiм, бра, в солому. Держи цабе, то якраз потрапимо в ворота до клунi. Бери цабе! Та не пхайся-бо. Он! Ондечки стоїть ожеред соломи!» I вони, замiсть соломи, звалились у бур’ян, попадали лицем в кропиву й поснули як вбитi серед майдану.

Другого дня забродчики почали похмеляться. Декотрi хазяїни розiйшлись додому, але бурлаки ще довго гуляли й тiльки на третiй день вернулись на роботу, покинувши багато грошей у шинкаря.

Тим часом Корчака з двома вербiвськими бурлаками зостався в городi, зовсiм розпивсь, розледащiв i мусив заставить в жида новий жупан i новi чоботи. Вiн зустрiвся з давнiми товаришами-бродягами i обiкрав з ними одну жидiвку: забрав з скринi срiбнi ложки, котрi лежали в неї в заставi, забрав шабасковi лiхтарi, ще й украв з десяток карбованцiв. Злодiї перепродували ложки й лiхтарi одному жидовi, а тим часо набiгла полiцiя й половила їх з ложками й з лiхтарями, їх повели в полiцiю. Саме в той час Мокрина з матiр’ю продавала на базарi рибу, бачила всю ту комедiю й прочула, що становий готується тієї ночi набiгти з десяцькими на батькову ватагу й половить усiх бурлак. Вона покинула матiр на базарi, пiшки майнула до рибальських куренiв i розказала про все батьковi й Миколi.

– Ховайтесь, де хто знає! – промовив отаман. – Про мене – в степи, про мене – в комишi, про мене – на море, бо буде бiда. Пересидьте якийсь час та й знов вертайтесь на роботу, як минеться оце лихо.

Бурлаки розбiглись в очерети, як курчата в бур’ян од шулiки.

– Сiдай, Миколо, в човен та тiкай на море; закинь там кiшку та й стiй, доки я дам тобi знати з берега, бо в очеретах небезпечно ховаться, – пошепки сказала Мокрина Миколi. – Я запалю вночi на березi багаття, i, як буду пiдкидать вгору головешки, тодi вертайся.

Микола кинувся до малого човна й став човном на морi за кiлька верстов од берега. Вiн бачив звiдтiль, що люди на березi заворушились, мов комашня, i припав ниць на дно човна: то набiгла на курiнь полiцiя.

День був гарячий. Сонце сипало полум’ям з високого неба. Микола зоглядiвся, що в його не було нi шматка хлiба, нi краплi води. Йому схотiлось їсти, а потiм пить: в його посохло в горлi, в ротi. Вода кругом човна ще бiльше дражнила його; печiя й смага ще гiрше пекла його в грудях, у горлi. Вiн ждав вечора, як свого щастя, поглядав на сонце, а сонце нiби стояло на одному мiсцi й не ворушилось. Перед ним стояв дужкою рiвний