Читати книгу - "Перлини української класики"

огонь в люльках у рибалок, неначе жар у печi; на морi ясно палахкотiла отаманська люлька, неначе сунулась над водою червона зiрка Волосожар.

Отаман обплив далеко пiвкругом i пристав до берега. Кодiльничий вхопив решту кружала кодоли i з усiєї сили швиргонув її з човна на берег. Кодола свиснула i розкрутилась мов чорна гадина. Кiнець упав на пiсок i зачепився залiзною кiшкою. Вся кодола голосно ляснула по водi й потонула.

Тим часом сходив повний мiсяць, неначе виринав з чорної хвилi. Маленька червона стежка заблищала десь далеко на морi пiд самим мiсяцем, неначе за сотню верстов. Мiсяць тихо крадькома викотивсь увесь на небо, неначе через велику силу вилiз з води. Море заблищало, i вже виразно було видно пiд мiсяцем блискучу воду й довгу червону смугу на водi.

Отаман причалив човна до берега, скочив на берег, замочивши ноги, вхопив за кодолу й гукнув голосно:

– Тягнiть разом!

В кожного забродчика була дерев’яна ляма. Вона обiймала широкою плисковатою дерев’яною дугою стан, а її кiнцi були стягнутi спереду ремiнцями; ремiнцi застiбались дерев’яною цуркою; до ремiнцiв коло пояса були прив’язанi ремiннi паски з дерев’яними довбишками на кiнцi. Цi ремiннi паски з довбишками на кiнцi звуться живцями. Забродчики закидали на товсту кодолу свої живцi; живцi обвивались кругом кодоли, як гадюки, i нiби всисались в неї, мов п’явки, а довбишки не давали їм розкручуватись.

Половина забродчикiв впилася живцями в кодолу з одного боку мережi, а друга половина – в другу кодолу по другий бiк. Рибалки тягли кодоли, ступаючи на кiлька ступенiв задом уперед i з усiєї сили обпираючись станом об дерев’янi лями. Як тiльки мережа наближалась до берега, тi, що стояли на кiнцi кодоли, розкручували перебучавiлi од води живцi, перебiгали ближче до берега i знов впивались п’явками в мокру кодолу, що набрякла в водi й стала товща.

Мiсяць пiднявся вгору i сипнув промiнням на море. Усе море скрiзь чорнiло, нiби пооране поле, i тiльки блищало широким кружалом ясне плесо проти самого мiсяця. На морi картина була сумна, нiби пекельна, зате ж бiла пересип, бiлий берег так блищав проти мiсяця, неначе од його лився бiлий свiт на саме море.

За кодолами з моря виникли й посунулись на берег довгi клячi i потягли за собою чорну обсмолену мережу. З води полiзли нiби два чорнi тини з мережi. На товстих шнурках телiпались чорнi раки, неначе здоровi чорнi павуки; подекуди блищав бiлий дрiбний баламут, чи скумбрiя, зачепившись за шнурки жабрами, нiби хто обтикав мережу срiбними ножами. Далеко на берег полiзла мережа двома кiнцями, а за нею з’явилась, вилiзши з води, широка матня, нiби якийсь морський звiр висунув з-пiд води голову i тулуб. Поперед матнi котились цiлi покоси морської трави камки. Трава позбивалась докупи, нiби клубки чорних стрiчок. Вдень був низовий вiтер i нагнав з моря багато камки; горiшнiй вiтер завсiди зносить камку в море.

– Берiть пiдсаки! Виливайте рибу! – гукнув отаман i за тими словами вскочив у воду та й придавив ногами низ мережi, щоб риба не пустилась на хитрощi та не вискакувала попiд мережею.

Забродчики покидали кодоли, позабирали пiдсаки й кинулись до матнi. Вся матня була нiби жива. Вона ворушилась, пiдскакувала, брьохалась та пiднiмалась, нiби людськi груди од дихання й зiтхання, то знов тонула в воду. Рибалки почали забирать рибу пiдсаками i кидали далеко на пiсок. Дрiбний бiлий баламут трiпався й побивався цiлими копицями, неначе з-пiд землi вискакував цiлий фонтан перлин, неначе бризкала з-пiд землi кришталева вода й одбивала в собi промiння мiсяця. Кругла камбала побивалась, нiби на пiску пiдскакували срiбнi здоровi тарiлки. На пiсок полетiв здоровий осетр i почав гнуть спину пiдковою, копирсаючи й розкидаючи хвостом навкруги пiсок. Разом з пiском летiли на всi боки баламути. Потiм посипались з матнi на берег здоровi лакерди, плисковатi палажки, заблищали морськi пiвнi з червоними перами, залиснiли червоно-золотi москалики. Мiж рибою бiлiло, як холодець, серце, тобто медуза. Ввесь берег нiби ворушився проти мiсяця. Здавалося, що самий пiсок ожив i пiдскакував, бризкав з-пiд землi фонтанами.

Матню витягли на самий берег: там дуже борсався дельфiн, чи морська свиня. Вона була така здорова, що забродчики не могли її витягти живою i почали лупить по головi довбишками. Дельфiн зомлiв, i його викинули на берег, мов чорну копицю. Морський кiт гострим хвостом порiзав одну пiдсаку й обшмульгав одному рибальцi ногу.

– Добра тоня! Нема де правди дiть! – крикнули рибалки. – Пане отамане, справляй могорич!

Перша тоня була вся отаманська. Та тоня, що її тягли недалечко од куреня, цебто од дому, звалась домахою. Це було таке її назвище.

Кухар набрав риби в ночви i понiс до кухарського куреня готувать вечерю. Рибу позбирали в здоровi шаплики й цебрики, i всi рибалки пiшли на пересип до куреня пити могорич та вечерять.

Високо летiло полум’я пiд казанами, аж лизало язиком бантину. Сухий очерет трiщав i бризкав iскрами; дим валував клубками вгору. Риба кипiла в казанi, а кругом казана на дзигликах сидiли рибалки й сушили на собi коло вогню мокрi сорочки. З сорочок йшла пара. Тим часом отаман частував рибалок горiлкою. Чарка переходила з рук у руки. Кухар мiшав огонь довгим покрасичем. Огонь палав. Як вечеря була готова, кухар швидко поставив перед забродчиками стябла з свiжою рибою й налив у миску «сторчака», цебто юшки.

Рибалки вечеряли коло багаття. На фонi чорної ночi всi вони так бiлiли проти вогню, нiби вогонь пронизував їх наскрiзь, нiби вони були вилитi з бiлого прозорого скла.

Рибалки були веселi, жартували, дражнили один одного прiзвищами. Одного рибалку з таким здоровим носом, як цибуля, продражнили Цибулею, другого – Перепелицею, третього – Задерихвостом. Iнших дражнили так, що й казать не годиться. Один Микола сидiв смутний, похиливши свою чорноволосу голову. Життя у забродськiй ватазi здавалось йому луччим, нiж на сахарнях, нiж у Вербiвцi в лихого пана. Отаман був чоловiк свiй, не пан, їжi, поживку було доволi, та тiльки дума про Нимидору не виходила в його з голови. I що вона поробляє, безщасна, з малою дитиною, з старою матiр’ю? Чи жива вона, чи здорова? Чи вернеться вiн коли-небудь до неї, чи побачиться коли з нею на цiм свiтi?

Край неба викотилась, нiби з моря виплила, блискуча вранiшня зоря, а за нею почало червонiть небо. Море стояло тихе i гладеньке, як скло. Рибалки розiйшлись по куренях спати. Декотрi попадали на землi коло багаття i захропли, аж пiсок задвигтiв пiд ними.

Через кiлька день отаманова жiнка та дочка вивезли возом харч для забродчикiв. До отаманового хутора було недалеко навпростець, по пересипi та поза озером.

Мокрина знiмала хлiб з воза й клала на простелене на травi рядно, її чорнi коси лиснiли на сонцi, мов чорнi лиснючi гадюки, а червоне намисто ще побiльшувало рум’янець на її щоках. Легкий стан гнувся, як тополя на вiтрi, тодi як вона доставала хлiб з воза i клала його на рядно.

– Позабирай у вiз рибу та вези у мiсто на продаж, – промовив отаман до жiнки. – А ти, Мокрино, зоставайся на хазяйствi.

– А хiба ж я не втраплю до города, чи що? – промовила Мокрина весело i дуже смiливо. – Нехай мати хазяйнують дома, а я трохи проїжджусь у город. Оце хочу набрать собi на новий керсет в крамницi.

– Про мене, їдь, – сказав батько. Вiн знав, що дочка поставить на своєму, коли того схоче, i не сперечався.

Мокрина поскладала на ряднинi хлiб i зирнула на рибалок очима, неначе блискавкою. Вона вгледiла Миколу, i все її лице до самих брiв нiби зайнялося. Микола поздоровшав на чистому морському повiтрi й покращав. Чорнi брови, чорнi вуса запалили серце молодої дiвчини. Мокрина не бачила на своєму вiку такого гарного бадьористого чоловiка, таких чорних брiв, таких блискучих карих очей.

Микола глянув на її молоде лице й чогось пригадав собi Нимидору. Вiн неначе побачив її тутечки на степу,