Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

одній із них. Звідти горіло майже невидиме червоне світло.

Осиковий хрестик на розплесканій долоні. Пес поклав його долі.

r

Він ще не завершив молитви, коли майже непомітна щілина стулилась, і червоне світіння зникло.

Другий вихід був у невеликій ніші праворуч перед поворотом.

Пес закрив його, обійшов підвал по колу та знайшов третій вхід, пробитий нечистими з одного світу в інший.

Ще один хрестик, ще одна молитва — і третій вхід так само закрито.

— То й що?

— Та нібито все.

— Подивися в ризниці.

У ризниці, що була споганена, як і вся церква, довелося прибирати з підлоги подерті на шмаття гаптовані золотом ряси, поламані меблі та обгорілі, схожі на клапті новорічних гірлянд, молитовники, перше, ніж світло провалля стало яскравіше та окреслився й розітнув кам’яні плити його нерівний контур.

— Давай.

Пес закрив і його.

Але церква все ще була оселею Зла.

І Вовкові навіть не варто було казати про це, — він згідливо кивнув та сумовито зауважив:

— Спробуй іще раз.

Тож Пес, який стояв у центрі, знову почав читати молитву. І Слова Любові знову злітали до бані храму й тонули в його непорушній сутіні, не повертаючись навіть відлунням.

Одначе Пес дочитав до кінця, а вже потім сказав:

— Недаремно.

— Треба шукати.

Ми знову обдивилися церкву, зійшли на дзвіницю та спустилися до підвалу.

Анічогісінько.

— Я спробую ще, — мовив Пес. — Але з цього, найпевніше, нічого не вийде.

— А ти спробуй, — сказав Вовк.

Одначе тільки-но Пес відкоркував срібну баклагу зі свяченою водою, як уже перші краплі її з шипінням перетворилися на пару, — вони навіть не досягли підлоги та стін.

Усі мовчали.

А я чекала, що вони скажуть.

— Устигнемо? — спитав Вовк.

— Не знаю, — мовив Кіт.

— Можна встигнути.

— Треба.

— Спробуємо?

— Так.

І ми заходилися готувати церкву до війни.

Ми порозкладали свічки та очистили від скверни ікони. Я малювала грифелем розп’яття, Кіт збирав уцілілі хрести й стирав з них пилюку та бруд, а Пес їх освячував. Ми запалили свічки, знайшли кілька панікадил і з’єднали їхні гноти навощеними тонкими шнурами.

— Двійко хрестів осюди.

Я очистила ще одну ікону, а Пес освятив її. Вовк розпорядився почепити її так, щоб вона захищала шлях до сходів на дзвіницю.

Він сам зійшов туди, аби перевірити, наскільки міцно прив’язані дзвони, додав подекуди міцних мотузок, усіх їх зв’язав вузлом.

— Вони повертаються, — сказав Кіт.

— Чудово, — мовив Вовк і взявся за важкий хрест на довгому держалі — один із тих, що їх несуть попереду хресного ходу.

Одинадцять таких самих хрестів ми розташували по всьому храмі.

— Пес, — мовив вігі і опустився на коліна.

Ми з Котом — поряд.

Пес благословив нас молитвою та свяченою водою і дав поцілувати свій важкий хрест.

А потім він став поруч із нами й вилив решту свяченої води, щоб захистити нас колом Добра. І воно засяяло зсередини золотим сяйвом.

— А тепер Крихітка йде геть, — сказав Вовк.

— Ти певен? — спитала я.

— Я певен, — сказав Вовк.

Але Пес докірливо похитав головою.

А Кіт був згоден зі мною, він кивнув:

— Їй тепер нікуди йти.

Тож Вовкові довелося змиритися. Це була моя війна. Отже, закінчився той час, коли Крихітку жаліли та берегли.

Ми стояли в самісінькому центрі. Ми мовчали. Та й про що можна було розмовляти?

Ми чекали, ми були готові до їхньої появи, а проте, коли старий білий демон показався у вівтарі в гурті