Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

спускались йому назустріч. В руках у Романа опинилась зброя, він зайшов у розбитий тамбур, люди пробігли поруч і його не піймали. Пішов далі сходами, нагору, врешті побачив, що двері Владкиної квартири відчинені — й з надією торкнувся її рукою…

З чорноти коридору на нього з ревом обвалився хаос. Чорна пульсуюча струна ревла на високій ноті на рівні простягнутої руки і в рухах її причаївся муторний, первісний страх смерті…

Коридор був порожній, а в спальні Ром побачив на підлозі мертву жінку в зеленій сорочці, джинсах і розірваній на грудях майці. У неї було світле волосся. Поруч, біля відкритої шафи, сидів рудий, зарослий щетиною чоловік. На рукаві у чоловіка сіріла колись біла пов'язка. Він повернув голову й усміхнувся Роману. Той спіймав його погляд і чудом побачив — ні, скоріше відчув якимось шостим чуттям — повільний рух «акеема», що стояв прихилений до стіни поруч.

І раптом відчув у руці важкість «ТТ» зі зведеним вже затвором…

Коли він вийшов з квартири, отупілий від зненависти і болю, на руках холола тепла кров, а внизу на сходах стояв темнолиций старий у довгому піджаку й з посохом у руках. У старого було надто вузьке і довге лице. Ром, готовий убити всякого на шляху, підняв ще гарячий, з гострим запахом пороху «ствол». Йому здалося, що він десь бачив цього дивного старика. Знизу тупотіли сходами люди в білих пов’язках. Ром повернувся і, як сомнамбула, пішов нагору, подалі від людей, від усього, що приносить біль і зненависть.

… Він піднімався все вище і вище. На руках у нього холола кров, а знизу ішли люди в білих пов'язках. Він піднявся на останній поверх, потім вийшов на дах по залізній драбині, і в лице йому вдарив тугий подих гарячого вітру. Внизу до самого горизонту тягнулись залиті сонцем сліпучо-білі руїни, але розвалене місто чомусь не було похмурим — навпаки, його переповнювали сила і спокій. Якась світла і тріумфальна сила, яка казала: «Все буде добре!» Ром відчув, що хтось стоїть за спиною. З-за широкого лежака вентиляційної шахти раптом безшумно вийшов великий чорний пес, не схожий ні на одну собаку на світі. Він мирно сів зовсім поруч і подивився на Хазяїна за спиною Рома.

— Не оглядайся, — почув раптом глибокий і заспокійливий голос, що огортав його величним спокоєм. І одночасно відчув потік енергії й світла, ще більш потужний, ніж той, що витікав із руїни. Знизу вже чутно кроки. Їх багато. Ром зняв пістолет з запобіжника, сів біля стіни прямо напроти входу. Він уже зрозумів Сутність, цей дивний спокій і світло. Залишалось тільки віднайти останню відгадку, найпростішу й найлегшу, і він поспіхом шукав її й не міг віднайти, — коли оглушливий смерч підхопив і кинув його в шалений спалах яркого світла…

* * *

Ром лежав на ношах й стогнав від болю щоразу, коли його нахиляли на площадці сходів.

— О-о, цей пацан був з нами в мерії! — неначе крізь марево, почув ледь знайомий голос Доброва. — Під кулями рятував кошового. Несіть його обережно. Козак парєнь!

— …То не я — козак. То прадід мій — козак. Рудь… І другий Максим… З Кішкою… Самійлом… На турок… А-а…

— Марить хлопець. Везіть його до шпиталю. Швидше!

Розділ 13
Склик Гамалії

20 вересня 1922 р.

Він, що пройшов війну в кубанських полках, розумів, що справжня сила є лише в регулярного війська. Такого, яке з кожним днем міцнішало у червоних.

«Чому в нас тепер замість сотень — напівпартизанські відділи? Замість полків — отаманські загони? Чому Тютюнник і Петлюра не змогли об’єднати двохсоттисячну армію отаманів? Чому затягнули з повстанням навесні двадцять першого?

Тому, що нам треба звикнути ладнати одне з одним, домовлятися. Вмінню залізної дисципліни й покорі — ради спільного блага!

Тоді не буде місця й для зради…»

* * *

До Майданівського лісу, де стояв табором загін Рудя, пробився одягнений у будьонівську форму Тиміш Компанієць. На змиленому гнідому коні ледь знайшов їх у лісових хащах. Тиміш зіскочив з коня, на натруджених ногах зашкутильгав до Максима й відразу ж попросив вийти всіх з лісникової хати — видко, справа нагальна. Тиміш уже кілька років був ад’ютантом Лавріна Завгороднього.

— Ледве не застрелили твої хлопці в цій бісівській одежі… — кинув на стіл будьонівку з червоною зіркою на лобі.

— Максиме, полковник Гамалія збирає нараду в Звенигородці! Лаврін просив передати, що чекає на всіх: на тебе, й на Залізняка, й на інших. Передай отаманам. Це секретний наказ штабу. Ось, дивись!

Тиміш довго відривав підкладку своєї командирської сумки, потім дістав десь аж з нутрощів її цупкий лист паперу. Простягнув Максиму.

«НАКАЗ № 10 від 16 вересня Отаманам дивізій і частин Чорноморської повстанської групи.

Панове отамани, старшини і козаки. Пробив час, коли ви повинні довести свою щирість в боротьбі за незалежність краю. На цих днях починається загальний рух. Яку вас, так і по іншим групам повинно бути вирішено, чи починати 29–30 вересня рух тут, чи йти підтримати прикордонну смугу, котра почне першою і на котрій лежить велика відповідальність. З огляду на наступний рух, 30 вересня призначаю груповий з’їзд для вирішення плану руху та інших справ. Місцем з’їзду призначаю м. Звенигородку. На нараді бути всім командирам дивізій, полків і головам організації. В саму Звенигородку входити обережно, по кілька чоловік, щоб не викликати підозру. Командира кінної Холодноярської дивізії і отамана Завгороднього по указаному маршруту вести начальникові штабу сотнику Завірюсі.

Підписав:

Командуючий Чорноморською повстанською групою генштабу полковник Гамалія».

— Їдуть Ларіон Завгородній, я, Мефодій Залізняк-Голик,