Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Ткаченко, Олексій Добровольський, Кость Здобудь-Воля. Чекаємо і всіх інших, — пошепки сказав Тиміш.

Максим уважно перечитував документ, ще і ще. Компанієць нетерпляче переминався на лаві.

— Ну, що скажеш? — таки не втримався він.

— Щось мені в цій «бумазі» не подобається, — врешті сказав Рудь. — Не можу зрозуміти що.

— Так ти їдеш?

— Дай подумати.

— Думай швидше. Залишилось менше тижня. Я поки всіх об’їхав… Цими хащами. Дуже важлива справа! Лаврін наказав усім передати, — знову перейшов на шепіт Компанієць: — Буде повстання!

Тиміш запхав листа назад до надрів сумки, суглоб за суглобом відірвався від лави й стомлено потягнувся:

— Я вже третій день на коні. Ледве ноги волочу.

— То лягай поспи годинку.

— Не можна. Ще треба до Гупала і Мушкета.

— То поїж хоч щось. Дичина смажена є.

— У мене з собою. Поїм на коні.

— Ну… Привіт Завгородньому.

Максиму раптом майнула здогадка.

— Чекай. Лавріну скажи… Підозріло мені… Чому ми можем ПОСТАНОВИТИ САМІ — де й коли буде повстання? Це значить, що у Всеукраїнського штабу немає нічого — ні плану бойових дій, ні команди?! Це якось… безглуздо.

— Я сам думав. Та Завірюха, знаєш який хлопець. Вогонь! Наш хлопець! Шаблею орудує — куди там мені!

— У Будьонного чекісти п’ятий рік по степах з шаблями гасають… — задумливо сказав Рудь. Потім враз ожив, як спалах: — Знаєш, це не безглуздя! Це — пастка! Скажи, хай Лаврін добре подумає! Хай сам не їде! Краще пошле… ад’ютанта!

Тиміш скочив на коня і вже згори вишкірив білі зуби в усмішці:

— Тобто — мене? А ти весельчак, отамане! Я йому казав. Та він — все’дно поїде. Впертий! І вірить у справу. Бувай! Ми тебе ждем!

Тиміш пришпорив коня, і за мить його хвацька постать уже щезла поміж кущами. Тільки чувся ще якийсь час м’який тупіт кінських копит лісовими теренами…

Розділ 14
Газета «Час X», спецвипуск:
Н. Брадіс. «Лист загиблому другові»

«…На місце прибули звечора. За даними розвідки ворог саме тут готується перерізати магістраль. Перед нами позначилася велика робота. Тільки одиниць бронетехніки ми нарахували більше, ніж у нас гранатометів „Муха“.

Ми розсередились по всьому фронту — там, де можна провести атаку. День видався не по весні холодний. Після заходу сонця пішов льодяний дощ. Потоки води і грязюки швидко наповнювали окопи. Здавалось, саме небо розгнівалося на нас. Цілий великий світ не міг дати спасіння трьом десяткам грішних, погано озброєних душ на цьому маленькому клаптикові землі, де зійшлися насмерть дві сили…

Ще не вляглася в душі образа від почутого з українського радіо: „Президент Мірча Снєгур виступив проти бандформувань терористів“.

А нас чекають у Тирасполі. Поки що непогода пасує. По такому місиву вони не підуть. Їхні „бетеери“ не наберуть швидкість. Вони не хочуть, щоб ми їх перестріляли. Дощ ішов до ранку. Вдосвіта ворог став палити патрони, призначені для прориву, і ми втямили: вони не підуть.

Дивно, але після тієї ночі ніхто з нас не підхопив і нежиті…

За кілька тижнів, на іншій ділянці фронту наша рота, вже  обстріляна і збройова, знов чекала атаку. Наша розвідка помилялась рідко: батальон піхоти й близько десяти БТР-ів. Настрій ворога говорив однозначно: „Підуть!“ З-за горизонту в мільярдний раз вийшло сонце. Для когось із нас — востаннє… Для кого? Застугоніли мотори, й на нас пішла смертоносна лава. Вивергаючи вогонь, метал, невпинна, вона росла на очах. Кожний постріл адресований саме тобі. Вже можна розгледіти обличчя піхоти. Команди „вогонь“ все нема.

Чи було страшно? Було жахливо. Й лише коли терпіння не стало — прийшла команда, й десятки стволів вивергнули вогонь. Завили гранатомети.

Встигаю помітити, як продумано, короткими чергами строчить твій автомат. Наші лікті вдавлені в суху глину, вони проросли корінням. Саме ним із земних глибин піднімалась відвага. Вона наповнювала плечі й груди, вростала в серце, кипіла в крові й бушувала — непереможною силою. Саме її відчув і об неї розбився ворожий вал…

Коли команда „припинити вогонь“ була продубльована голосом, ми вже „сушили весла“. Ми не стріляли їм в спину. І тільки їхні БТР-и завмерли й продовжували стріляти — прикривали відхід піхоти…

Те, що сталося наступної миті, врізалося в мою пам'ять назавжди. Я бачу, як у твій бруствер ударяють дві кулі, як вибивають вони грудочки землі — неначе їх викинули зі своїх нірок миші. На черзі — мій бруствер. Я встигаю пригнутись і бачу, як ти сповзаєш на дно окопу. На твоєму обличчі нема болі чи страху. Тільки досада.

Я вирішив, що ти поранений. Я не думав, що тебе вбили… Коли ми підняли тебе на траву, на ще тремтячих віях блищали сльози. Тобі було боляче. Я вперше звернув увагу на те, який ти юний. Пройшло п'ять років, але мої руки ще пам'ятають вагу „плащ-палатки“. А ми піднімали в кузов те, що було тобою. Афганці називають це страшно: „Вантаж двохсотий“…

Зустрічай, Тирасполь, своїх синів. Накривай на стіл. Не шкодуй вина. Ми — щит твій. Чи підніме хто автомат на тебе, знаючи, які хлопчиська підростають у твоїх оселях?

… Мати дуже здала після твоєї смерті. Дружина замучилась в „чєлночних“ рейсах. На п'ятиріччя батальону ми їздили на місце боїв. Селяни посадили дерева на наших шанцях. Твоя тополька росте швидко… Недавно зустрів твою дружину і дочку. Я дивився на маленьку й не знаходив, чим вона схожа на тебе. Як раптом мала подивилась на мене твоїми очима. Не втримався і спитав: „Ти пам'ятаєш батька?“ Вона