Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ханна пробудилася від сну через тінь, що упала на її обличчя. Вона розплющила очі й побачила Ґрейс, котра стояла за декілька кроків, пильно дивлячись на неї. Ханна, збентежена, сіла й пригладила волосся.
— Казав тобі, це приверне її увагу, — засміявся Септимус.
Ґрейс мляво посміхнулася.
Ханна почала підніматися, але Септимус сказав:
— Ні, будь там. Тепер, принцесо, чому б тобі не сісти на траву й не розповісти Ханні все про човни. Скільки ти їх бачила?
Маленька дівчинка завагалася.
— Ану ж бо, пам’ятаєш, як ти рахувала їх на пальчиках?
Вона підняла руки.
— Шість, — мовила, показавши п’ять пальців на одній руці і три на іншій, перед тим як загнути два назад.
Септимус сказав:
— Я піду пориюся на кухні й принесу нам щось попити. Ти залишайся та розкажи їй про жадібну чайку, яку бачила з тією великою рибою.
Ґрейс сіла на траву за кілька кроків від Ханни. Її світле волосся сяяло на сонці. Ханну спіткала безпорадна година: вона хотіла розказати батькові про візит сержанта Накі, попросити його поради, але жінка ніколи не бачила Ґрейс такою готовою до розмови, до гри і не могла зіпсувати цього моменту. За звичкою Ханна порівнювала дитину зі спогадом про немовля, намагаючись упіймати свою втрачену доньку. І тут у її голові пролунали слова: «Ми завжди маємо вибір».
— Зробимо віночок?
— Що таке дзвіночок? — запитала дівчинка.
Ханна усміхнулася.
— Віночок. Іди-но сюди, ми зробимо тобі корону, — сказала вона й почала збирати кульбаби навколо себе.
Показавши Ґрейс, як проривати стебло нігтем великого пальця і просиляти наступне крізь нього, жінка дивилася на руки доньки, як та ними перебирає. Це не були руки її немовляти. Це були руки маленької дівчинки, про яку їй треба дізнатися все знову і яка також повинна пізнати її. «Ми завжди маємо вибір». Легкість наповнила їй груди, наче глибокий ковток свіжого повітря.
Розділ 36
У той час як сонце гойдалося над лінією горизонту, на краю пристані в Партаґезі, чекаючи, стояв Том. Він угледів Ханну, яка наближалася поволі. Минуло шість місяців відтоді, коли він бачив її востаннє, і вона мала геть інший вигляд: лице було повнішим, більш розслабленим. Коли жінка нарешті заговорила, її голос був спокійним.
— Ну?
— Я хотів вибачитися. І подякувати за те, що ви зробили.
— Я не хочу ваших подяк, — мовила вона.
— Якби ви не закинули за нас слово, то термін був би більшим, ніж ті три місяці, котрі я провів у в’язниці Банбері. — Том ледь вимовив два останні слова: із сорому він наче занімів. — І умовний вирок Ізабель — здебільша ваша заслуга, мій адвокат так казав.
Ханна відсторонено дивилася вдалечінь.
— Її відправка у в’язницю нічого б не залагодила, як і утримування там вас роками. Що зроблено, те зроблено.
— Однак це не було для вас легко — вирішити.
— Я вперше побачила вас тому, що ви прийшли врятувати мене. Тоді ми не були знайомі й ви не зобов’язані були заступатися за мене. Це чогось варте, я думаю. І знаю, що, якби ви не знайшли моєї доньки, вона б померла. Я намагалася пам’ятати і про це також. — Жінка завагалася. — Я не прощаю вас… Вас обох. Так обманювати… Але я не хочу, щоб мене обтяжувало минуле. Те, що трапилося з Френком, сталося через людей, яких мучило минуле. — Вона, замислившись, деяку мить крутила обручку. — Іронія в тому, що Френк був би першим, хто б вам пробачив. Він би першим висловився на ваш захист. На захист людей, які помиляються. Це був єдиний спосіб віддати йому шану: вчинити так, як я знаю, що вчинив би він. — Ханна поглянула на Тома блискучими від сліз очима. — Я кохала свого чоловіка.
Вони стояли мовчки, дивлячись на воду. Нарешті Том заговорив:
— Роки, які ви втратили з Люсі, — ми ніколи не зможемо їх повернути. Вона чудова маленька дівчинка. — Реакція Ханни змусила його додати: — Ми ніколи не наблизимось до неї, обіцяю. — Його подальші слова застрягли в горлі, і він спробував знову: — Я не маю права вас про щось просити. Але якщо якогось дня, коли вона виросте, пригадає нас і запитає, то скажіть, що ми любили її. Попри те, що не мали права.
Ханна підвелась, обдумуючи щось.
— Її день народження — вісімнадцятого лютого. Ви не знали цього, правда?
— Ні, — голос Тома був тихим.
— І коли вона народилася, пуповина була обмотана навколо її шиї двічі. І Френк… Френк співав їй, щоб вона заснула. Бачите? Є речі, які я про неї знаю, а ви ні.
— Так, — він злегка кивнув.
— Я звинувачую вас. І я звинувачую вашу дружину. Звичайно, що так. — Вона подивилася прямо на нього. — Я так боялася, що моя донька ніколи не любитиме мене.
— Діти вміють любити.
Ханна звернула погляд на човен, який бився об пристань з кожною хвилею, і нахмурилася від нової думки.
— Ніхто ніколи тут не згадує, чому Френк і Ґрейс опинилися в тому човні. Жодна душа навіть не вибачилася. Навіть мій батько не любить говорити про це. Принаймні ви вибачилися. Заплатили ціну за те, що зробили з ним. — Через деякий час вона спитала: — Де ви живете?
— В Олбані. Ральф Еддикот допоміг мені знайти роботу в порту, коли я звільнився, три місяці тому. Так я можу бути біля своєї дружини. Лікарі кажуть, що їй потрібен цілковитий спокій. На цей момент їй краще бути в лікувальному центрі, де про неї можуть відповідно подбати. — Він відкашлявся. — Напевно, не слід вас більше затримувати. Сподіваюся, життя виявиться добрим для вас і для Лю… для Ґрейс.
— Бувайте! — сказала Ханна й попрямувала назад по пристані.
Сонце, яке заходило, вмочило евкаліптове листя в золото, а тим часом Ханна піднімалася стежкою до будинку батька, щоб забрати доньку.
— Це маленьке поросятко залишилося вдома… — говорив Септимус, покручуючи пальчик ноги онуки, котра сиділа на його коліні на терасі. — О, дивись, хто тут, Люсі-Ґрейс!
— Мама! Куди ти ходила?
Ханна знову була вражена схожістю усмішки доньки з Френковою, Френкові очі, його світле волосся.
— Можливо, колись я тобі розповім, маленька,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман», після закриття браузера.