Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

— мовила вона і легко поцілувала дівчинку. — Підемо тепер додому?

— Ми можемо повернутися до дідуся завтра?

Септимус засміявся.

— Ти можеш відвідувати дідуся в будь-який час, принцесо. Коли захочеш.

Лікар Самптон був правий: із часом маленька дівчинка поступово звикла до свого нового чи, мабуть, старого життя. Ханна, простягнувши руки, чекала, щоб її донька забралася на них. Її батько посміхався.

— Ось так, дівчинко. Ось так.

— Давай, люба, ідемо.

— Я хочу йти сама.

Ханна опустила дівчинку, і дитина дозволила, щоб її повели крізь хвіртку й уздовж дороги. Ханна ішла повільно, щоб Люсі-Ґрейс могла встигати.

— Бачиш кукабару? — запитала жінка. — Здається, наче вона посміхається, правда?

Дівчинка не звернула особливої уваги, поки птах не вибухнув сміхом, схожим на автоматну чергу, коли вони наблизились. Вона зупинилася здивована і дивилась на створіння, котре ніколи так близько не бачила. Він знову відбарабанив свій хрипкий клич.

— Він сміється. Певно, ти йому сподобалася, — мовила Ханна. — А може, збирається на дощ. Кукабари завжди сміються, коли наближається дощ. Ти можеш видати його звук? Він робить ось так. — І вона точно зімітувала голос птаха, чого навчила її мама десятиліття тому. — Ну ж бо, спробуй.

Дівчинка не впоралася зі складним звуком.

— Я буду чайкою, — мовила вона й видала абсолютно точну імітацію пташиного голосу, який знала найкраще, — пронизливий, різкий свист. — Тепер ти зроби так, — мовила Люсі-Ґрейс, і Ханна засміялася з власної невдалої спроби.

— Ти повинна мене навчити, серденько, — сказала жінка, й вони обидві пішли.

На пристані Том згадав той час, коли вперше побачив Партаґез. І востаннє. Між ними Фіцджеральд і Накі обмінювалися обвинуваченнями й зменшували Спреґґову «суміш». Адвокат упевнено довів, що обвинувачення в крадіжці дитини безпідставне і що всі пов’язані обвинувачення таким чином відпадають. Визнання Томом своєї провини в адміністративних порушеннях могло спричинити суровий вирок навіть на суді в Партаґезі, не кажучи вже про Олбані, але Ханна красномовно виступила на захист подружжя Шерборнів, закликаючи до милосердя. І тюремний режим в’язниці в Банбері, що на півдорозі до Перта, був менш жорстким, ніж у Фримантлі та Олбані.

Тепер, коли сонце розчинялось у воді, Том відчував, як глибоко в його життя ввійшов Янус. Місяцями після того, як він залишив острів, його ноги все ще були готові підніматися сотнею сходів догори, щоб засвітити маяк.

Замість того він сидів на краю пристані, дивлячись на останні кілька чайок над брижами.

Він роздумував про світ, котрий продовжувався без нього і розгортав свої історії, не зважаючи на те, чи побачить він це, чи ні. Люсі, мабуть, уже вклали в ліжко. Він уявляв її обличчя, яке уві сні було таким беззахисним. Цікаво, який вона має вигляд тепер і чи сниться їй час на Янусі, чи вона сумувала за своїм маяком. Він також думав про Ізабель, яка на своєму маленькому залізному ліжку в лікарні ридала за донькою та колишнім життям.

Час поверне її назад. Він їй обіцяв. Він обіцяв собі. Вона подолає це.

Поїзд в Олбані відправлявся через годину. Том почекає темряви, щоб пройтися містом назад до станції.

У саду лікарні в Олбані кілька тижнів після того Том сидів з одного боку кованої лавки, а Ізабель — з іншого. Рожеві майори вже були не найкращі, обірвані та з коричневим відтінком. Равлики взялися за листя айстр, і пелюстки квітів купками відносив південний вітер.

— Принаймні ти починаєш видужувати, Томе. Ти був настільки страшним, коли я вперше побачила тебе знову. Нормально справляєшся? — голос Ізабель був стурбованим, хоча й віддаленим.

— Не хвилюйся про мене. Тепер ми повинні зосередитись на тобі. — Він дивився на цвіркуна, який сів на поруччя лавки й почав сюрчати. — Кажуть, ти можеш піти звідси, коли захочеш.

Вона схилила голову й заправила пасмо волосся за вухо.

— Немає куди повертатися, ти знаєш. Неможливо змінити те, що трапилося, те, через що ми з тобою пройшли, — мовила Ізабель. Том пильно дивився на неї, але вона уникла його погляду, пробурмотівши: — А крім того, що залишилося?

— Залишилося з чого?

— З усього. Що залишилося з нашого життя?

— На маяк ми не повернемося, якщо ти про це.

Ізабель різко зітхнула.

— Це не те, що я маю на увазі.

Притягнувши до себе гілку жимолості зі старої стіни, почала розглядати її. Поки вона дрібнила листок, потім другий, маленькі шматочки нерівною мозаїкою падали на її спідницю.

— Утрата Люсі — ніби ампутація чогось. Ох, якби я могла дібрати слова, щоб пояснити це!

— Слова не мають значення. — Він простягнув до неї руку, але вона відсахнулася.

— Скажи мені, що відчуваєш те саме, — мовила Ізабель.

— Як те, що я скажу, покращить щось, Із?

Вона згорнула шматочки в акуратну купку.

— Ти навіть не розумієш, про що йдеться, так?

Він нахмурився, відчуваючи труднощі, а вона дивилася вдалину, на білу хмару, яка насувалася на сонце.

— Тебе важко зрозуміти. Деколи жити з тобою було досить самотньо.

Том завагався.

— Що ти хочеш, щоб я на це відповів, Із?

— Я хотіла, щоб ми були щасливими. Усі. Люсі захопила тебе. Якимось чином відкрила твоє серце, і дивитися на це було чудово. — Запала довга тиша, перед тим як її вираз обличчя змінився з поверненням у спогади. — Увесь той час я не знала, що ти зробив. Кожного разу, коли ти до мене доторкався, кожного разу, коли ти… я не знала, що в тебе є секрети.

— Я хотів про це поговорити, Із. Ти мені не дозволила.

Вона скочила на ноги, й шматочки листка закружляли, наближаючись до землі.

— Я хотіла зробити тобі боляче, Томе, так, як ти зробив боляче мені. Ти це розумієш? Я хотіла відплати. Хіба тобі немає що сказати на це?

— Я знаю, люба. Знаю. Але той час минув.

— Що, ти мене пробачаєш просто ось так? Наче нічого-нічого не було?

— Що ще можна зробити? Ти моя дружина, Ізабель.

— Ти маєш на увазі, що вляпався зі мною…

— Я маю на увазі, що обіцяв провести своє життя з тобою. І я досі цього хочу. Із, я навчився на власних помилках: щоб мати якесь майбутнє, украй потрібно відмовитись від сподівань коли-небудь змінити своє минуле.

Вона відвернулася й відірвала ще