Читати книгу - "Шлюбний договір"

спинку сидіння і дивиться на океан. Ми їдемо на захід до скель, будинки з дерева і скла стають усе красивішими. Коли я в’їжджаю на територію вілли, Еліс легенько стукає мене по плечу.

– Нічого собі!

Відмикаю двері будинку. Еліс тут же підбігає до величезних вікон з видом на океан. Я вмикаю обігрівач. Усе тут так само, як минулого разу. Навіть запах. Океанське повітря, евкаліпти і трошки кедра з сауни.

– Роздягайся, – кажу я.

Ні про що не питаючи, Еліс стягує із себе одяг.

– Білизну теж, – кажу я.

Вона знімає білизну і залишається голою. Я цілую її, мене переповнює полегшення від того, що ми разом і нарешті в безпеці, потім беру брудний одяг, йду нагору і вмикаю пральну машинку. Коли я спускаюся вниз, Еліс, закутана в плед, сидить у кріслі поряд з телескопом і дивиться на океан.

– Може, сьогодні пощастить, – мрійливо вимовляє вона.

Я знаю, що вона виглядає. Те ж, що і завжди, коли опиняється на березі.

Я йду на кухню готувати окунів зі спаржею, і раптом у вітальні лунає крик. Біжу туди, очікуючи побачити Деклана із подружкою, але там просто Еліс дивиться в телескоп і показує на океан.

– Кити, Джейку! Кити!

Я вдивляюся в безкрайню сіру масу води і не бачу нічого незвичайного.

– Кити! – знову кричить Еліс.

Я припадаю до окуляру: спокійні сіро-блакитні хвилі, скелястий берег і вантажне судно вдалині.

– Бачиш?

– Ні.

– Краще дивись.

Плюхнувшись назад у крісло, Еліс береться вивчати книгу про китів Лаєлла Вотсона.

Повертаю телескоп вліво-вправо. Нічого. Ще раз. Знову нічого. А потім я їх бачу. До берега рухаються два фонтанчики. Самих китів не видно, але мене все одно пробирає до мурашок.

84

Рано-вранці я стою в черзі до пекарні. Минулого разу вона відкрилася о восьмій, і до восьмої п’ятнадцять усе вже розхапали. Я приїжджаю ще раніше, і мені вдається урвати плюшки, чорничні хлібці, шоколадний кекс, каву і гарячий шоколад. Відразу пригадується моя перша поїздка сюди і те, яким самотнім я почувався у величезній кухні порожнього будинку.

Еліс уже прийняла душ. Волосся у неї мокре, а обличчя таке миле без макіяжу. Ми мовчки снідаємо, дивлячись на океан.

Увесь день ми ледарюємо – хазяйська бібліотека являє собою велику й еклектичну колекцію книг. О третій я нарешті відриваю Еліс від норвезького детектива, щоби погуляти берегом. Ми самі на себе не схожі в одязі не за розміром, купленому в місцевому магазинчику. У Еліс на толстовці неофіційна емблема Університету Гумбольдта з листком коноплі, а на моїй толстовці написано «Дотримуйся дистанції у 200 футів».

Піднявшись стежкою уздовж берега, ми надибуємо лавку. Я вмикаю телефон з новою сімкою – тепер на екрані більше немає літери «Д». Ми відправляємо на роботу повідомлення про те, що нас якийсь час не буде в місті. У мене зірвуться кілька консультацій із сімейними парами і щотижневе заняття з підлітками. Я всіх підводжу, але нічого не поробиш.

– Жахливо незадоволені, – говорить Еліс, отримавши відповідь із роботи.

Воно і зрозуміло, їй гірше. Коли я повернуся, Ян, Евелін і Хуанг зустрінуть мене з розпростертими обіймами, а ось не з’явитися до великої юридичної фірми в розпал роботи над серйозною справою – це зовсім інше.

Увечері я смажу залишки окунів зі спаржею, а Еліс дочитує книгу. Сидячи на веранді і дивлячись на зоряне небо, я дивуюся, як швидко ми обидва звикли до цього гарного місця, до неквапливого життя на узбережжі.

Еліс сидить поруч зі мною в дерев’яному шезлонгу і вперше за довгий час по-справжньому відпочиває душею.

– А у нас вистачило би грошей на будиночок тут, – кажу я. – Якщо наш продати.

– І тобі би тут не набридло?

– Ні. А тобі?

Еліс дивиться на мене, ніби дивуючись власним відчуттям.

– Ні. Добре тут.

Уночі я міцно засинаю під далекий шум хвиль. Мені сниться Еліс і те, що ми живемо вдвох у котеджі біля океану. Більше нічого особливого в моєму сні немає, але він залишає відчуття щастя і безпеки. Я прокидаюся, глибоко вдихаю прохолодне океанське повітря і раптом відчуваю непорушну впевненість в тому, що ми дійсно можемо створити щось нове, абсолютно своє.

Коли ми з Еліс готувалися до весілля, я хвилювався про те, як шлюб впишеться в наше колишнє життя. Зараз я розумію, що все, що було до цього, більше не потрібно, що мені для щастя вистачить стосунків із дружиною, хай би як вони не розгорталися далі. Минуле не має значення. Я точно знаю, що ми з Еліс будемо змінюватися разом, і наші стосунки будуть розвиватися у спосіб, якого нам іноді і не вдасться зрозуміти. І я вперше чітко усвідомлюю, що все у нас буде добре.

Я повертаюся, щоби поцілувати Еліс, розповісти їй про свій сон, описати всепоглинаюче почуття щастя, яке тільки-но відчув, але її немає.

Напевно, вона у вітальні, дивиться на китів у телескоп.

– Еліс! – кличу я.

Нічого.

Я спускаю ноги з ліжка і натикаюся на щось тверде і холодне. На підлозі лежить мій телефон. Мене відразу ж охоплює жах, але потім я згадую, що сім-карта у мене нова. Нас не могли вистежити. Піднімаю телефон, схоже, він увімкнувся від удару при падінні з тумбочки. На ньому двадцять вісім текстових повідомлень, дев’ять голосових. У правому верхньому кутку блимає літера «Д».

85

Я зірвався з ліжка і в одних трусах побіг до вітальні. У мозку проносяться тисячі питань. Як давно телефон увімкнений? Скільки на ньому блимає літера «Д», видаючи наше місце розташування? І як таке взагалі можливо? Треба їхати. Із Сі-Ранч можна виїхати тільки однією дорогою, і тільки на північ – в Орегон, тому що коли податися на південь, то можна точно натрапити на Деклана.

І все ж якась частина мене вірить, що зараз я побачу Еліс, яка сидить у кріслі і дивиться в телескоп. Вона посміється із того, що я бігаю по будинку в трусах, як божевільний. Потім покличе мене до себе, я потягну її в ліжко, і ми будемо кохатися.

А потім ми знову підемо гуляти берегом. Вип’ємо пляшку вина. Посидимо в сауні, змиємо із себе біль і страх.

Однак біля телескопа її немає. Величезні вікна, доріжка до океану, хвилі, темні хмари,