Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

яскравості, Залужного попросили в останню хвилину внести до програми ще один пункт — демонстрацію ракети «Джавелін». Він неохоче погодився.

«Джавеліни», американська зброя вартістю майже чверть мільйона доларів за постріл, стала символом підтримки України з боку США. Адміністрація Обами відмовлялася постачати ці протитанкові комплекси — пояснювала це побоюваннями ескалації з росіянами. Однак 2017 року, за президента Трампа, США нарешті відвантажили певну кількість «Джавелінів». Вони були переносними й високотехнологічними, нагадували громіздкий ручний гранатомет і мали настільки досконалу систему наведення, що солдат міг, згідно з рекламними матеріалами, «вистрелити й забути». Утім, гасло вводило в оману. Використовувати «Джавеліни» було нелегко, і мало хто з українців встиг цьому навчитися. Вводячи цю зброю у гру, Залужний нервував.

— Ідея була не моя, — сказав він мені. — І вона не спрацювала.

Морський піхотинець налаштував приціл, віддав комп’ютерові команду «вогонь» — і нічого не відбулося. На оглядовому майданчику запанувала тиша. Ракета виявилася несправною. Або, можливо, солдата не навчили користуватися цим комплексом. Хай там як, Зеленський та решта присутніх подивилися на Залужного.

— Тоді опустили голови, розвернулися й пішли геть.

Ця невдача затьмарила блискучий виступ військовослужбовців, які у виснажливу спеку доклали до виконання маневрів усіх сил. Після завершення навчань президент із супроводом спустилися з оглядового майданчика та пішли до їдальні — обідати гречкою та курячим фрикасе. Мовчання гостей було для Залужного гіршим за будь-яку догану.

— Для мене це означало: ти нікчема, збирай речі та зникни з очей.

Він був певен, що в президентському офісі його назавжди запам’ятають як «невдаху з дефектним „Джавеліном“».

Історія, розказана без жодних образ, кумедна байка з далекого минулого, схоже, ілюструвала часте розчарування, яке супроводжувало Залужного на посаді головнокомандувача.

Він ясно показав, що політики з генералами — незручні партнери. Вони рідко одне одного розуміють та краще дають з усім раду, коли не стоять одне в одного на шляху. Залужний сприймав Зеленського як втілення держави та поважав мужність та лідерські якості, проявлені президентом із початком вторгнення.

— Він — верховний головнокомандувач, і для мене символ, бос.

Однак армія найкраще функціонує під командуванням професіоналів, і навчати президента керувати Збройними силами не було сенсу.

— Він має знатися на військових справах не більше, ніж на медицині чи зведенні мостів, — сказав Залужний.

Із наближенням вторгнення офіс президента все активніше долучався до справ війська. Чиновники наполягали на тому, щоб Залужний не лякав населення, і невдовзі він перестав питати дозволу на кроки, які вважав необхідними, як-от пересування сил під час навчань «Заметіль». Не інформував президента про деталі підготовки до війни. Не лише через необхідність у секретності, а й через побоювання, що Зеленський із командою втрутяться і все зіпсують, як під час навчань 2020 року.

З початком вторгнення вони найефективніше ладнали, коли Зеленський тримався лише своєї спеціалізації — масових комунікацій, закордонних справ — і переконував союзників надавати Україні потрібну зброю. Однак разом із тим, як паніка в Києві вщухала, а росіяни відступали, Зеленський почувався все впевненіше. Він визначав власні військові пріоритети, і вони не завжди збігалися з пріоритетами Залужного. Невдовзі тріщина між генералом і президентом поглибшала, і вони почали конфліктувати.

* * *

Наприкінці червня, десь за два тижні після мого інтерв’ю з генералом Залужним, Сполучені Штати передали військам під його командуванням нову потужну зброю. Високомобільні артилерійські ракетні системи, відомі як HIMARS, значно розширять можливості та амбіції українських військових і змінять баланс сил у війні. Ракети, установлені на американські армійські вантажівки, мали скромну боєголовку, але вражаючу точність. Були здатні поцілити у припаркований автомобіль або господарську будівлю з багатокілометрової відстані.

Ця зброя в поєднанні зі свіжими даними від військових супутників США сіяла паніку серед російських військових, уражаючи їхні казарми, командні центри, склади пального та боєприпасів далеко за лінією фронту.

— Супутники дозволяють нам бачити, що ворог ховає, — казав мені міністр оборони Олексій Резніков. — «Хаймарси» дозволяють це знищувати.

Перший відомий удар цією зброєю в Україні вбив наприкінці червня аж сорок російських солдатів. Удари, які зазвичай наносили глупої ночі, скоро стали звичною справою — і відзначили новий рівень залученості США у війну. Тепер американці надавали як точне місце розташування російських цілей, так і далекобійну зброю для їхнього знищення.

Президенту Байдену це рішення далося нелегко. Він прагнув уникнути ескалації, яка могла б втягнути сили НАТО у прямий конфлікт із військами Росії, і, аби переконати президента в тому, що користь від надання Україні «Хаймарсів» перевищує ризики, знадобилися тижні дебатів і запеклих суперечок у Білому домі. Генерал Міллі виконував у цих дискусіях роль посередника — заохочував Байдена якнайшвидше схвалити поставки та просив українців набратися терпіння.

Список бажаної для українців зброї часто видавався Міллі фантастичним, і він радив їм тримати свої запити в межах «скриньки реальності». Якщо просити в Білого дому забагато, це лише ускладнить стосунки.

Проте Зеленському було важко стриматися. Під час телефонної розмови 15 червня, за два тижні після того, як США оголосили про рішення відправити в Україну «Хаймарси», Зеленський, ледь закінчивши висловлювати Байденові подяку, запросив іще більше — зачитав цілий список зброї. Байден, як казали, скипів[298]. Він щойно затвердив черговий пакет військової допомоги Україні на 1 мільярд доларів, найбільший із початку вторгнення, а український лідер, замість взяти паузу та відзначити американську щедрість, вимагає ще більше. Один дипломат США на зустрічі із журналістами поскаржився, що Зеленський виявляє до Байдена менше вдячності, ніж до інших лідерів, — скажімо, до британського прем’єр-міністра Бориса Джонсона, чий уряд надає куди менше допомоги.

На тлі війни такі тертя видавалися дріб’язковими, і вони не призвели до тривалого розбрату між Києвом і Вашингтоном. Обидві сторони прагнули завдати поразки росіянам. Увесь липень на російські бази та казарми, командні пости й польові склади боєприпасів градом сипалися керовані ракети, намагаючись послабити оборону окупантів на півдні та сході України. Керівництво в Києві вшановувало ці удари глузливими дописами в соцмережах. Коли на Київ спадала ніч, Міністерство оборони часто публікувало фразу «It’s HIMARS o’clock» — настає година «Хаймарсів». Андрій Єрмак вважав за краще повідомляти про обстріли, публікуючи у своєму твіттері емодзі ракети.

Ракети літали в обох напрямках: втрати росіян на сході росли, а їхні командири зривали злість на невинних цивільних.

14 липня крилата ракета, випущена з російського підводного човна в Чорному морі, влучила в середмістя Вінниці в центрі України; щонайменше двадцять вісім людей загинули, понад двісті — зазнали поранень. Серед загиблих була чотирилітня дівчинка Ліза Дмитрієва, яку в момент удару мама везла хідником у дитячому візку. Світлини