Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

нога вже сіпалася від надто знайомої суміші нестерпного болю й заніміння.

— Трясця! — просичав він собі під носа, підскочивши до стіни. — Деякі поранені рухливіші за мене!

Він подивився вслід пораненим, що шкандибали повз нього в пов’язках і крові.

— Це неправильно, — процідив Северард. — Ми своє діло зробили. Ми знайшли зрадників. Що ми ще тут у біса робимо?

— Б’ємося за інтереси короля внизу, хіба ні?

— Та ні, вмираємо за них.

Ґлокта пирхнув.

— Думаєш, комусь у цьому сраному місті зараз добре? — Йому здалося, ніби до нього долинув крізь гамір бою ледь чутний крик Коски, який вигукував образи. — Звісно, крім отого навіженого штирійця. Постеж за ним, га, Северарде? Він зрадив Ейдер і зрадить нас, тим паче якщо перспектива буде кепською.

Практик витріщився на нього — цього разу вже без сліду усмішки в очах.

— А перспектива кепська?

— Ти був там. — Ґлокта скривився, витягуючи ногу. — Вона бувала й краща.

Ця довга тьмяна зала колись була храмом. Коли почались атаки гурків, сюди стали заносити легкопоранених, за якими мали доглядати жерці та жінки. Приносити їх сюди було легко: храм стояв у Нижньому місті, неподалік від стін. Хай там як, тепер цивільних у цій частині нетрів майже не лишилося. «Ризик нестримного вогню та падіння каменів може швидко зробити район непопулярним». Бої тривали, і легкопоранені повернулися на стіни, залишивши тут тих, хто дістав серйозніші ушкодження. Люди з відтятими кінцівками, глибокими порізами, жахливими опіками та стрілами в тілі безладно лежали у тьмяних галереях на своїх скривавлених ношах. Їхня кількість день за днем зростала, і врешті-решт вони остаточно заповнили підлогу. Ходячих поранених тепер доглядали надворі. Це місце залишили понівеченим, скаліченим. «Тим, хто помирав».

Кожен мав власну особливу мову болю. Хтось волав і вив без угаву. Хтось кричав про допомогу, про милосердя, просив води, кликав матір. Хтось кашляв, булькав і плювався кров’ю. Хтось хрипів і клекотів із останнім подихом. «Зовсім тихі лише мертві». А їх було багато. Час від часу їх витягали з безвільно повислими кінцівками, коли їх уже можна було загортати в дешеві савани та складати за задньою стіною.

Ґлокта знав: невеселі гурти чоловіків увесь день риють могили тубільцям. «Відповідно до їхніх твердих переконань. Великі ями серед руїн нетрів, яких вистачало на дюжину трупів одночасно». Ті самі люди всю ніч спалювали загиблих із Союзу. «Відповідно до нашого цілковитого невір’я. Угорі, на кручах, звідки маслянистий дим понесе над затокою. Ми можемо лише сподіватися, що він повіє просто в обличчя гуркам на тому боці. Так ми ображаємо їх востаннє».

Ґлокта поволі прочовгав залою, у якій відлунювали звуки болю, стираючи з чола піт і дивлячись униз, на поранених. Упереміш лежали темношкірі дагосканці, штирійські найманці, блідошкірі бійці з Союзу. «Люди з усіх країн, усіх кольорів шкіри, абсолютно різного штибу згуртувалися проти гурків, а тепер помирають разом, бік у бік, і всі вони рівні. Якби в мене досі було серце, воно б зігрілося». Він бачив нечіткий силует практика Фроста, який ховався в темряві біля навколишньої стіни й потихеньку оглядав залу. «Моя пильна тінь дбає про те, щоб ніхто не нагородив мене за роботу від імені архілектора смертельним пораненням у голову».

Невеличкий простір у задній частині храму відгородили завісами для операцій. «Чи чогось максимально на них схожого. Рубають і ріжуть пилкою та ножем, ноги — на рівні коліна, руки — на рівні плеча». Із-за тих брудних завіс долинали найгучніші крики в усьому храмі. Відчайдушні, жалібні стогони. «Навряд чи це страшніше за те, що відбувається по той бік суходільних стін». Ґлокта побачив, як проштовхується крізь прогалину Кадія в заляпаних, замазаних, огидно-бурих від крові шатах, що колись були білими. Він примружено дивився на якесь лискуче м’ясо та різав його клинком. «Може, то кукса ноги?» Крики перейшли в булькання й зупинилися.

— Мертвий, — просто сказав галдиш, кинув ніж на стіл і витер скривавлені руки об ганчірку. — Заносьте наступного.

Він підняв завісу й виліз звідти, а тоді побачив Ґлокту.

— А! Призвідець наших нещасть! Прийшли нагодувати своє почуття провини, очільнику?

— Ні. Прийшов побачити, чи воно в мене є.

— То чи є воно?

«Добре запитання. Чи є воно?» Він опустив погляд на молодика, що лежав на брудній соломі під стіною, втиснутий між двома іншими пацієнтами. Його обличчя відзначалося восковою блідістю, очі були скляні, а губи швидко ворушилися: він бубонів собі під носа якусь безладну маячню. У нього була відтята нога трохи вище коліна, кукса обмотана скривавленою пов’язкою, а довкола стегна був міцно закріплений ремінь. «Його шанси вижити? Практично нульові. Останні кілька годин життя в муках і злиднях під стогони товаришів. Молоде життя, згасле дочасно, і таке інше, і все в такому дусі». Ґлокта підняв брови. Він не відчував нічого, крім легкої відрази, так само, якби людина при смерті була купою сміття.

— Ні, — сказав він.

Кадія опустив погляд на свої скривавлені руки та пробурмотів:

— Тоді Бог по-справжньому вас благословив. Не всі мають таку витримку, як у вас.

— Не знаю. Ваші люди билися добре.

— Ви хочете сказати, вмирали добре.

Важке повітря розрубав Ґлоктин сміх.

— Та ну. Померти добре неможливо. — Він швидко оглянув нескінченних поранених. — Мені здавалося, що вже хто-хто, а ви точно про це дізналися.

Кадія сміятися не став.

— Як думаєте, скільки цього ми можемо витримати?

— Ви зневірюєтеся, так, гаддишу? Героїчні останні бої, як і безліч речей у житті, набагато привабливіші в теорії, ніж у реальності.

«Це міг би сказати нам блискучий молодий полковник Ґлокта, коли його тягнули від мосту, від його тулуба мало не відривалися залишки ноги, а його уявлення про те, як влаштовано світ, докорінно змінилися».

— Ваша турбота зворушує, очільнику, та я звик до розчарувань. Повірте мені, це я переживу. Лишається запитання. Як довго ми можемо протриматись?

— Якщо морські шляхи залишаться відкритими і нас можна буде забезпечувати кораблями, якщо гурки не зуміють обійти суходільні стіни, якщо ми зможемо триматися разом і не втратити голови, ми б могли протриматися тут не один тиждень.

— Скільки протриматися?

Ґлокта помовчав. «А й справді: скільки?»

— Можливо, гурки втратять самовладання.

— Ха! — пирхнув Кадія. — Гурки не мають самовладання! Вони підкорили всю Канту аж ніяк не півзаходами. Ні. Імператор висловився і не потерпить відмови.

—