Читати книгу - "Нічний черговий"

розмовляючи, вітер потріпував кінці її шарфа. Вікна в машині почали запотівати від мого дихання, і я витер їх, щоб краще бачити Пет.

Ні вона, ні хлопець, здавалось, нікуди не поспішали, і я не знаю, скільки там просидів. Я вирішив спокійно оцінити і саму Пет, і своє ставлення до неї. Переді мною стояла симпатична невисока жінка, доволі гарна, але через кілька років вона матиме суворий вигляд. Я не відчував, дивлячись на неї, ні радощів, ні жалю. Була тільки згадка про минулі дні, проведені разом.

Я ввімкнув мотор і проїхав повз неї. Вона все ще розмовляла і не звернула на машину ніякої уваги. Я востаннє поглянув на неї і поїхав.

Зробивши зупинку в сусідньому містечку, я подзвонив Евелін у Сег-Харбор.

— Любов, любов,— з презирством повторював Фабіан. Ми сиділи у вітальні його розкішного номера у «Сент-Реджісі». І, як завжди, всюди були розкидані газети багатьма мовами. Ми були самі. Лілі повернулася в Англію. Я приїхав прямо в Нью-Йорк. Евелін я сказав, що буду в Сег-Харборі наступного дня.— Я думав, що ви переросли бодай це,— вів своєї Фабіан.— Ви говорите, наче якийсь шмаркач. Усе йшло так добре, і раптом маєте...

Мені не дуже сподобалися його висловлювання, бо я саме згадав один ранок в Порто-Ерколе. Але не став заперечувати. Вирішив дати йому змогу виговоритись до кінця.

— Господи, поїхати у Сег-Харбор! — театрально вигукнув Фабіан і забігав по кімнаті. Його номер виходив вікнами на П'яту авеню, але вуличний гамір заглушався товстими стінами і килимами на підлозі.— Це ж за кілька годин їзди від Нью-Йорка. Через деякий час вас знайдуть з кулею в голові. Ви були коли-небудь у Сег-Харборі взимку? Що ви там робитимете, коли мине перша хвиля пристрасті?

— Щось надумаю,— сказав я.— Може, просто читатиму. А вам дам змогу працювати на себе.

Він пирснув. Посміхнувся і я.

— До речі,— сказав я,— а чи не здається вам, що в Америці, оточеній мільйонами інших американців, я буду в більшій безпеці, ніж у Європі. Ви ж самі бачили, що серед європейців я наче біла ворона, і мене одразу було видно.

— Але я хотів зробити з вас європейця.

— Майлзе, на це знадобилося б сто років,— заперечив я.— І ви це добре знаєте.

— Усе не так безнадійно. Навіть за цей короткий час відбулися відчутні зміни. До речі, ви, я бачу, побували у мого кравця?

На мені був один з костюмів, замовлених у Римі.

— Так,— потвердив я.— Вам подобається?

— Вас просто, не впізнати,— зауважив Фабіан.— Бачу, що ви й перукарню відвідали у Римі?

— Ви все помічаєте, добрий старий Майлзе.

— Я з жахом думаю, на кого ви будете схожі після того, як підстрижетесь у Сег-Харборі.

— Можна подумати, ніби я збираюся жити в пустелі. Ця частина Лонг-Айленда вважається в Штатах одним з найреспектабельніших районів.

— Наскільки мені відомо,— заперечив Фабіан,— у Штатах взагалі немає, як ви зволили висловитись, респектабельних місць.

— Пробачте,— не вгавав і я,— але мені саме згадалося, що ви народились у Лоуеллі, штат Массачусетс.

— А ви у Скрантоні, штат Пенсільванія,— сказав Фабіан.— Тільки не про це зараз мова. Ви хочете одружитися? Чудово, я не проти. Ви тішитесь мрією мати сина. І знов-таки я не проти, хоча це й суперечить моїм, принципам. До речі, ви бачили сучасних американських дітей?

— Бачив. Наберуся терпіння.

— Ця жінка таки здорово закрутила вам голову.— Він знову пирснув.— Жінка — юрист! І навіщо я лишив вас самого? Скажіть, вона колись була вже в Європі? До цього разу?

— Так.

— То чому б вам не запропонувати їй таке: ви одружитесь, але рік проживете в Європі. Американки страшенно люблять жити в Європі. Там за ними, аж поки їм виповниться сімдесят, вервечкою ходять залицяльники, а надто у Франції та Італії. Хай вона побалакає з Лілі. А тоді вирішує. Хочете, я поговорю з нею?

— Ви можете поговорити з нею, — погодився я,— але не про це. До речі, не тільки вона воліє жити в Америці. Я волію. Я не хочу в Європу.

— Ви хочете жити у Сег-Харборі? — Він мелодраматично застогнав.— Але чому?

— На це є багато причин, і справа не тільки в Евелін.— Мені не хотілося говорити з ним про Анжело Квінна та його картини.

— Зрештою, я можу познайомитися з нею? — спитав він підупалим голосом.

— Якщо не будете намагатись її переконати,— поставив я умову.— Ні в чому.

— Оце так партнер! — сказав він.— Гаразд, я згоден. Коли ми зустрінемось?

— Завтра вранці я виїжджаю до неї.

— Сподіваюсь, не о шостій? — перепитав Фабіан.— Я домовився де з ким зустрітись о десятій.

— Згода,— мовив я.

— За вечерею я вам усе поясню. Ви будете дуже задоволені.

— Не маю найменшого сумніву,— запевнив його я.

Під час вечері з'ясувалося, що за час нашої розлуки з Фабіаном я помітно збагатів. І Фабіан, звісно, теж.

У Евелін ми були о шостій вечора. По дорозі Фабіан узяв собі номер у готелі в Саутгемптоні, прийняв там ванну, переодягся і двічі поговорив по телефону з Європою. Я сказав, що Евелін приготувала йому кімнату для гостей, але він відмовився.

— Мене це не влаштовує, друже мій. Не хочу прокидатися вночі від того, що за стіною хтось кохається.. Особливо, якщо цей хтось — твій близький приятель.

Я згадав, як зустрів колись у помешканні Евелін Бренду Моріссі, і не став наполягати.

Коли ми під'їхали до будинку, то побачили, як біля вхідних дверей засвітився ліхтар. Евелін не любить, щоб її заставали зненацька.

Ліхтар заливав м'яким привітним світлом широку галявину перед будинком, що стояв на високій кручі над водою. Садибу відгороджували від світу зарості дворічного карликового дуба і перехляблені од вітрів хирляві сосни. Ніяких інших будинків поблизу видно не було. Останні відблиски сонця голубили лагідну гладінь затоки. Будинок із сірого, вивітреного кейпкодського каменю був невеликий, але його прикрашав високий крутий дах зі слуховими віконцями. Невже мені справді судилося лишитися тут до кінця мого життя і бути похованим десь поблизу?

Фабіан захопив з собою дві пляшки шампанського, хоча я й переконував його, що в Евелін, яка полюбляє трохи випити, є все потрібне для цього. Йому й на думку не спало допомогти мені занести в будинок мої валізи. Напевно,