Читати книгу - "Нічний черговий"

він вважав, що дві пляшки шампанського — цілком достатня ноша для людини його становища.

Фабіан дивився на будинок так, ніби перед ним був його ворог.

— Вам не здається, що він замалий? — спитав нарешті Фабіан.

— На мою думку, він доволі великий,— заперечив я.— Просто у нас із вами різні мірки.

— Шкода,— зауважив Майлз, погладжуючи вуса. На мій превеликий подив, він нервував!

— Ходімо,— запросив я його.

Але він раптом відступив назад.

— Ідіть краще ви один,— мовив Фабіан.— А я трохи прогуляюсь і прийду через п'ятнадцять хвилин. Хіба ви не хочете погомоніти з дамою наодинці?

— Ваша тактовність робить вам честь,— зауважив я,— але зараз у цьому немає потреби... Я про все домовився по телефону.

— Ви певні, що робите все як слід?

— Цілком.— Я міцно взяв його під руку і повів до дверей.

Не можу сказати, що вечір удався до кінця, будинок і всередині виявився гарний, і зі смаком, хоча й недорого, умебльований. Але Фабіан мав рацію — таки не дуже великий. Евелін повісила картини, які я їй подарував, у вітальні, і вони запанували там над рештою речей. Сама Евелін була, як завжди, у темних штанях і трохи світлішому светрі, ніби підкреслюючи цим, що вона не збиралася вразити мого друга. Вона подякувала за шампанське, але сказала, що зараз воно їй не до смаку, отже, нехай собі постоїть до весілля, а вона тим часом зробить нам «мартіні».

— Але там, де я взяв, шампанське є ще, люба Евелін,— спробував відстояти свою думку Фабіан.

— Це не має значення,— відказала Евелін і пішла на кухню.

Фабіан задумливо поглянув на мене, ніби хотів щось сказати, потім зітхнув і сів на стілець. Коли Евелін повернулась, він став смикати свої вуса і тільки удавав, ніби коктейлі йому подобаються. Я бачив, що він хотів би все-таки випити шампанського.

Евелін допомогла мені віднести валізи у спальню. Вона не належала до тих жінок, які вважають, ніби їм личить мати в руках тільки сумочку. До того ж вона була сильніша, аніж здавалося на перший погляд. Спальня виявилась великою, з неї були двері у ванну кімнату. У спальні стояло просторе подвійне ліжко, туалетний столик, книжкова шафа і два плетені крісла-гойдалки в алькові. Поряд з ними було прилаштоване світло — так, щоб зручно було читати.

— Як тобі здається, ми будемо тут щасливі? — В її голосі чулося занепокоєння.

— Навіть дуже,— запевнив я й поцілував її.

— Але твій приятель, здається, не дуже радіє з усього цього.

— Дарма, звикне.— Я намагався, щоб мій голос пролунав якнайпевніше.— До того ж не він одружується з тобою, а я.

— Будемо сподіватися,— сказала вона якось двозначно.— Але цей чоловік прагне влади. Я добре відчуваю. Поглянь, як він міцно стуляє вуста. Він був в армії?

— Так.

— Полковником? Він схожий на полковника, який шкодує, що війна скінчилася надто швидко.

— Я ніколи не питав у нього про це.

— А мені здалося, що у вас дуже дружні стосунки.

— Так.

— І ти ніколи не питав, у якому званні він служив?

— Ні.

— Дуже цікаві у вас стосунки,— сказала вона, вивільнившись із моїх обіймів.

Фабіан стояв біля каміна з недопитою склянкою «мартіні» в руці. Він розглядав картину Квінна, на якій була зображена центральна вулиця американського містечка. Він нічого не сказав, коли ми вийшли до нього, лише винуватим жестом підніс склянку до вуст.

— А тепер, любі мої діти, я хочу запропонувати вам повечеряти в одному ресторанчику у Саутгемптоні, де годують морськими стравами...

— Для цього зовсім не треба їхати в Саутгемптон,— заперечила Евелін.— У нас у Сег-Харборі є місце, де готують найкращих омарів у світі.

Я помітив, як Фабіан зціпив зуби, але вголос він проказав:

— Ваша воля, люба Евелін.

Вона пішла нагору по пальто, і ми з Фабіаном лишилися наодинці.

— Люблю жінок,— сказав він з сердитим блиском в очах,— які вміють відстоювати власну думку. Бідолашний Дуглас!

— Нема чого мене жаліти,— заперечив я.

Він знизав плечима, погладив свої вуса, потім повернувся до стіни.

— Звідки в неї це? — спитав, указавши на картину.

— З Рима,— відповів я.— Це я їй подарував.

— Ви? — спитав він недовірливо.— Цікаво. Ви пам'ятаєте, як називається галерея, де ви її придбали?

— Галерея Бонеллі. Вона міститься...

— Не треба мені розповідати, де що міститься в Римі. Я знаю Бонеллі. Старий чоловік з вставними зубами. Якщо я буду в Римі, я зайду до нього...

В цю хвилину з'явилась Евелін, і Фабіан кинувся подати їй пальто, яке вона принесла з собою. Як і завжди, коли Фабіан допомагав одягтися жінці, котру вважав привабливою, він робив це скоріше як коханець, аніж як гардеробник. Я сприйняв це за добру ознаку.

Вечеря минула чудово. Фабіан розбалакався і доволі дотепно розповідав про наші мандри, не згадуючи, певна річ, ні Лілі, ні Юніс. Мабуть, він надумав причарувати Евелін, і я сподівався, що йому це вдасться.

— Скажіть, будь ласка, Майлзе,— спитала Евелін, коли ми вже пили каву,— під час війни ви були полковником? Я питала про це у Дугласа, але він не знає.

— Ні, люба дівчинко,— засміявся Фабіан.— Я був молодшим лейтенантом.

— А я була певна, що ви полковник у відставці, принаймні підполковник.

— Чому?

— Не знаю,— сказала Евелін і поклала свою руку на мою.— Просто у вас такий вигляд, ніби ви належали до командного складу.

— Мила Евелін, я просто змушую себе так поводитись,— пояснив Фабіан,— щоб приховати брак самовпевненості. Вип'ємо трохи бренді?

Він розрахувався і сказав, що й слухати не хоче, щоб ми відвезли його в готель.

— І завтра не здумайте рано вставати,— попередив він мене.— Мені треба зранку поїхати в Нью-Йорк, але в готелі для мене знайдеться машина.

Коли нарешті під'їхало таксі, він сказав:

— Я провів чудовий вечір. Сподіваюсь, їх буде у нас багато. Якщо дозволите, Ніжне Серце... якщо дозволите...— він нахилився до Евелін,— я поцілую на прощання цю добру дівчинку.

— Звичайно,— випередила мене Евелін і, не чекаючи "мого дозволу, сама поцілувала його в щоку.

Ми зачекали, доки таксі зникло в тумані.

— Отак!— сказала Евелін, беручи мене під руку.

Я був радий, що тієї ночі і наступного ранку Фабіан був не