Читати книгу - "Чаликушу"

у якої, коли вона сміється, на щоках квітнуть троянди, а як заплаче, з очей котяться перлини.

Гайруллах-бей проти чаршафа. Я й сама знаю, що дівча мале ще. Та що вдієш, я боюся. Знайомі вже й так натякають: «Феріде-ханим, пора тобі вже ховати Мунісе від чоловічого ока, бо станеш тещею передчасно».

Отож і неспокій у мене на серці. Я то радію, то гніваюся. Недаремно кажуть, що тещі злі.

Учора, коли ми поверталися зі школи, я помітила гарненького школяра років шістнадцяти-сімнадцяти. Він ішов по той бік вулиці, але мені стало дивно, що позирає на нас. Я нишком глянула на Мунісе. І що ж! Гидотний скорпіон теж нищечком усміхався юнакові! Я мало не знепритомніла. Щосили смикнувши її за руку, я почала її сварити. Мунісе не хотіла сказати правду та, побачивши, що я їй не вірю, почала хлипати. От хитра, знає, що я не зношу сліз, бо й сама можу заплакати.

— Гаразд, — сказала я, — мені не питати, як тебе покарати! Я вже набрала на базарі темно-зеленого шовку й шию тобі чаршаф.

А сьогодні вранці знову посварилася з нею. Кілька місяців тому я в розмові з Гайруллах-беєм прохопилася словом, що люблю трояндове масло. Через три дні старий лікар десь дістав маленький флакончик і подарував мені. Я так ощадливо використовую його, тремчу над кожною краплиночкою. А вона, наче їй причинилося. Тільки залишиш пустунку в хаті саму, як по всіх кімнатах так і линуть трояндові пахощі. Починаю сварити, то тільки й чую: «Не брала, абаджим, присягаюся аллахом!»

— Кушадаси, 5 травня

Сьогодні Мунісе прокинулася якась квола й бліда, очі аж червоні. Дома мені лишитися ніяк, у школі стільки справ. Я попрохала нашу сусідку бабусю поглядати на хвору, а сама побігла до Гайруллах-бея, щоб зайшов до нас. Та мені не пощастило: десь півгодини, як він поїхав на своєму Дюльдюлі в якесь село.

Коли я повернулася додому, Мунісе все ще лежала в ліжку. Сусідка, дякувати, цілий день просиділа біля дівчинки, плела собі панчохи.

В Мунісе був нежить, а голова аж горіла. Кашель не давав дихнути, аж голос охрип. Дівча поскаржилося, що важко дихати. Я взяла її борідку, щоб подивитися горло, й під пальцями відчула тверду пухлину. Довкола маленького язичка все аж вбіліло. Я тримала лампу над головою Мунісе, та вона мені сказала, що болять очі.

Я занепокоїлася, а вона почала заспокоювати мене:

— Ото ще, кашель!.. Що тут страшного, абаджим? В Зейнілер я теж застуджувалася, хіба ти забула, абаджим?..

Так, це правда. Адже кашляла вона після тієї ночі, коли ми знайшли її під дверима… Та й взагалі діти часто застуджуються, і це не так страшно. Але я непокоїлася, бо не могла порадитися з Гайруллах-беєм. Недавно заходив онбаші й сказав, що його пан заночував у селі. Коли на те воля аллаха, то моя дитина одужає, поки він повернеться.

— Кушадаси, 18 липня

Сьогодні вранці я підрахувала дні. Минуло якраз сімдесят три, відколи я поховала мою дівчинку.

Помалу звикаю… Пережила і я важку втрату. Чого тільки не знесе людина.

Вдень ми прогулювалися з моїм старим лікарем понад морем, Я брала гладенькі камінчики та черепашки й кидала їх так, щоб вони ковзали по воді.

Гайруллах-бей тішився, мов дитина. Його добрі голубі очі так і вибухали сміхом.

— О юносте! — вигукнув він. — Слава аллахові, подужали й це горе. Тобі повертається твій колір обличчя, ти навіть повеселішала.

Я усміхнулася:

— Чому ж тут дивуватися? Адже маю такого лікаря, як ви. Все природно…

Гайруллах-бей поволі похитав головою:

— Ні, моя маленька, неприродно. Все це — й лікарський фах, і люди, й книжки, і правда, й вірність — фантастика, нереальність. Треба плюнути на науку, коли не змогли порятувати нашу дівчинку…

— Що ж робить, пане лікарю? Не сумуйте… Така воля аллаха.

Він журно глянув на мене:

— Моя бідна дівчинко, сказати, чому мені так жаль тебе? Бо тільки-но яка біда, ти забуваєш, що сама потребуєш втіхи, й починаєш розважати інших. Твоя покірливість зворушує мене до сліз.

Лікар замовк, та трохи згодом додав:

— А я стаю якийсь нікчемний… Либонь, здурів на старість. Ну, маленька, вставай, ходімо вже.

Ми поверталися додому жовтими полями, де працювали селяни. Всі вони добре знали лікаря. Біля полукіпка пшениці стояла молодиця. Ми розбалакалися. Нещодавно Гайруллах-бей вилікував їй внука, й стара довго дякувала аллаху, а потім покликала цибатого хлопчика, який в осонні поганяв на гармані волів.

— Гусейне, а ходи-но сюди! Поцілуй руку своєму рятівнику. Якби не пан лікар, лежав би ти в землі.

Гайруллах-бей погладив засмаглу спітнілу щоку Гусейна.

— Не треба, дитино, цілувати мені руку. Краще покатай нас…

Ми стали на молотило, яке тягнули двоє дужих волів, і хвилин десять пливли жовтими хвилями пшеничного моря.

Сьогодні я вже можу розповісти все.

Наступного ранку, після того, як я востаннє писала в щоденнику, Мунісе погіршало. Горло так опухло, що вона не могла говорити. Бідна дитина задихалася, їй не вистачало повітря. Треба було йти по лікаря. Хоч якого-небудь…

Я одягла чаршаф, та якраз увійшов Гайруллах-бей. Він оглянув Мунісе й сказав, що не треба непокоїтися. Та сам насупився, і очі стали стурбовані.

Я боязко зауважила, що мені не подобається вираз його обличчя. Він знизав плечима й роздратовано відповів:

— Чого його чіплятися? Я щойно приїхав… Страшенно стомився, їхав чотири години. Мало, що я вам прислуговую, то хочете, щоб я ще й запобігав перед вами?

Я знала, що коли Гайруллах-бей має справу з тяжкохворими, він стає роздратованим і навіть брутальним.

Не дивлячись мені в лице, він сказав:

— Хутко дай папір і перо. Хоча й немає такої вже потреби, та обачність не завадить. Я, мабуть, запрошу кількох лікарів… Це мої приятелі.

Як на те, і в школі того дня все склалося не гаразд. Вранці зі школи прислали прибиральницю, бо приїхав інспектор і два члени з ради міністерства освіти. Вони хотіли поговорити зі мною. Коли прибиральниця прибігла втретє, я ладна була її вигнати.

Гайруллах-бей скипів:

— А що тобі тут робити? Іди на роботу, і без тебе стомився до смерті. Стільки клопоту, так ще з тобою водися тут. Бери чаршаф — і геть з хати! Сидиш тут та голову морочиш. А то я піду, ось аллахом присягаюся!

Старий лікар сказав це так сердито й рішуче, що я не наважилася перечити йому. Напнулася чаршафом і, заливаючись сльозами, пішла до школи.

Якщо міністерство освіти обдарує мене всім щастям і добром, яке тільки є