Читати книгу - "Спустошення"

мовчазна вона не проронила того вечора жодного звуку. Я ліг біля неї і також спробував заснути.

Вам доводилося спати на помийці? Мені — так. Я засинав, відчуваючи, як лежу на великому сміттєзвалищі власного життя серед куп чужих відходів, і мухи роїлися наді мною, тхнуло й підсмерджувало чимось гнилим і солодкавим, що ще вчора було правдою життя. І якщо наді мною були якісь зорі, то лише холодні й колючі, а всередині мене — нечувана порожнеча, від якої неможливо сховатися ніде. Хіба що скрутитися назад в ембріон і спробувати зникнути.

Був хороший день — небо затягнула легка хмарність, крізь яку приємно пробивалося небесне тепло. Неприглядність його внутіршнього стану була такою сильною, що він не міг ані спокійно сісти у кафе, ані перепочити, тому що зупинитися, сісти означало знову заглибитися в себе, а це було схожим на пекло. Тому він гуляв, стараючись ні на чому не зосереджуватися, і лише спостерігав за тим, як гидотне відчуття марноти проникало все глибше, буквально вивертаючи його назовні. У Смирни почалися місячні і вона злягла у номері з менструальними болями, тож він вирушив у місто сам. Він поїхав купувати обручку.

Я прогулявся околицями Венеції, а опісля повернувся за Смирною. Їй уже стало ліпше, і вона погодилася виїхати з готелю до моря, аби трохи освіжитися. У майже священному мовчанні, що нагадувало про суворі години чистилища, ми пообідали вином і рибою, після чого пішли на берег лагуни, де в обмін на паспорт я взяв на прокат човник. Зійшовши у хистку шлюпку, ми відчалили від берега, і дуже скоро з певної відстані нам уже відкрився купол собору святого Марка у всій красі. Я озирнувся ще раз навкруги. Попереду — відкрита лінія моря. Праворуч і ліворуч — пристані, човни й острови в лагуні. Позаду — величне місто над водою, а над ним — золотисті куполи, дзвіниці й башти. Мій настрій став урочистим — вечірнє море в золотистих променях сонця — і раптом зробився мені таким самим, як на полотнах барокових живописців, — одухотвореним, живим, погідним.

Склавши весла, я дістав із-за пазухи полотняний мішечок з обручкою, дістав її й простягнув обручку Смирні.

— Давай будемо разом. Усе життя. Мені потрібна тільки ти. Жодна інша жінка мене так не притягує. Заради тебе я готовий пожертвувати всім. Будь ласка, стань моєю дружиною.

Смирна подивилася на каблучку, мовби не розуміючи, що відбувається. Тоді вона вихопила її з моїх рук і з усієї сили закинула далеко в море — та тихо хлюпнула у далині.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною, — театрально сказала вона басом і почала співати марш Мендельсона: — Трам-та-там-та-там-там!..

Я нічого не сказав, лише сховав обличчя в долоні.

— Я хочу на берег, — озвалась вона. — Можеш мене привезти на берег?

Мовчки ми попливли назад. Смирна, з легкою переможною посмішкою, сиділа на кормі і дивилася, як до нас наближаються пристані з розмальованими біло-червоним серпантином стовпами. Смирна, схоже, абсолютно не парилася тим, що відбулося. На площі Сан-Марко вона з показним захопленням стала годувати голубів і попросила пофотографувати її напам’ять.

В останню ніч у Венеції вони знову кохалися. Обій­маючи і цілуючи її, Федір відчував, що вони геть чужі одне одному. Під час сексу Смирна боляче кусала його, рухалася грубо, відв’язно, а скінчивши, одразу ж злізла з нього і заснула. Він почувався використаним і придатним лише для механічних вправлянь у самозадоволенні.

В аеропорті, стараючись не показувати друзям, що між ними все скінчилося, Федір був змушений знову вислуховувати звіряння Курце.

— Я з’їздила у Падую. Ви не були у Падуї? Ви багато втратили. Собор святого Антонія — це щось надзвичайне! Це настільки моє, воно мені просто в голову — от сюди — увійшло, — Курце грубо тицьнула собі між брів вказівним пальцем. — О Боже, вони все пропустили, я не можу! А як же базиліка Санта-Джустіна? А як же фрески Джотто, Тиціана? Барельєфи Донателло? О, я не знаю, Господи, чому вони цього не побачили?

— Вони, гадаю, мали важливіші справи, — відповів за нього Аркадій, який, схоже, одразу зрозумів, що відбулося між ним і Смирною. — Курце, хіба ви ніколи не одружувалися? Їм взагалі ваш Джотто зараз до одного місця.

— Я одружувалася тричі, і тому хочу сказати цій дівчинці, щоб вона не робила цього.

Смирна усміхнулася:

— Без вас я точно не наважилася б, — каже вона, і її слова звучать двозначно. По нас, далебі, добре видно, що ця поїздка вимотала нас до нитки і що ми зараз — як двоє побитих псів.

Коли літак став підійматися в повітря, я побачив Венецію з висоти пташиного польоту. Смирна сиділа поруч, заглиблена у вивчення фірмового журналу авіакомпанії.

Ми повертаємося до Києва пізно вночі. Довго чекаємо на доставку нашого багажу — в Жулянах, здається, все ще тривають дев’яності, й доставку поклажі й надалі здійснюють вручну. Опівночі ми сіли в таксі й перед першою опинилися вдома, ніби й не вірячи в те, що кудись вирушали.

Наступного дня після повернення Смирна зібрала речі й, поцілувавши його на прощання, викликала машину і зникла, ніби її ніколи й не було. У Федора залишилося кілька пляшок лімончелли, яку він планував випити разом із нею, та кілька грудок сиру, що нагадували про туристичні закапелки Венеції. Увечері того ж дня, коли пішла Смирна, він сам з’їв ці сири і випив лімончеллу. На цьому його поїздка до Венеції скінчилася.

* * *

Від маніакального бажання знищити себе роботою його відірвав Слава. Він повідомив, що всі психоінженери з Росії й України збираються зараз на Бучаку — на березі Канівського водосховища неподалік Трахтемирова. Гуров знав про давню звичку радянських езотериків збиратися тут для неформальних зустрічей і, очевидно, хотів у такий спосіб продовжити традицію. А можливо, це Зона сама прикликала тих, хто належав їй у цьому світі.

— Чувак, бери намет і приїжджай. Природа, річка, медитації — все, що треба. Кидай цю всю свою хандру!

— Як скажеш, чувак, — зітхнув він. — Завтра виїжджаю до вас.

— Захопи побільше згущеного молока, старий. Не повіриш, якщо в світі трапиться атомна війна, згущенка стане наступною валютою.

— З мене ящик, — сказав він.

Зона кликала його. Зона знову хотіла щось розповісти йому.

Їдучи погожим днем, коли небо всипане сріблястими хмарами, на Бучак, я пригадував попередню поїздку — майже рік тому — разом із Вадіком. Я намагався зрозуміти, що відбулося за цей рік. Намагався якось укласти собі в голові — якщо Зона хотіла дати мені щось хороше, якщо її завдання — справджувати