Читати книгу - "Забудь-річка"

А до нас сьогодні приходила завуч. Роздавала доручення, — розповідала якось Настуня шкільні новини.

— Ну і яке ж тобі дали доручення?

— Перевіряти, щоб ганчірка біля дошки була мокра. А Ярика призначили паблік рілейшеном.

— Ким? — підняв брови Степан.

— Паблік рілейшеном, — радісно повторила мала.

— І що ж це таке? — поцікавилася Уляна.

— Не знаю, — Настуня знизала плечима і тут-таки пояснила. — Вона сказала, щоб він дивився, хто погано поводиться, і потім все їй розповідав.

Уляна засміялася, а Степан насупив брови:

— Ти ба, які паскуди!

Уляна поспішила заспокоїти, бо більш за все чомусь боялася, що він особисто почне з’ясовувати шкільні стосунки:

— Наскільки я знаю Катьку, вона їм дасть такий паблік рілейшен, що мало не буде. Вона дівчина проста і вміє сказати коротко та дохідливо.

— Ні, ну справді, які паскуди, — Степан не вгавав.

— А чому Степан каже «паскуди»? — Настуня називала Степана просто на ім’я, і йому це подобалося.

— Тому що не можна вербувати дітей, за це треба ноги виривати.

— Катька вирве, не переживай.

— А що значить «вербувати»? Це від слова «верба»? — щиро поцікавилася Настуня.

Степан — син сиділого батька та мами, народженої у таборі, мав особисті причини ненавидіти стукачів, тому ця метастаза гебешних порядків поруч, біля дитини, просто вивела його з рівноваги. Він довго ходив із кутка в куток, стискуючи кулаки, і тихенько, щоб Наська не чула, крізь зуби цідив цілі каскади відбірної морської лайки. Так що Уляна лише в ліжку змогла заспокоїти розлюченого чоловіка.

Степан планував злітати до свого Сибіру та власноруч пошукати в архівах батькову справу, але відкладав поїздку на майбутнє, казав, що поки має клопіт у Києві. Що за клопіт, Уляна не розпитувала — вона взагалі намагалася не напружувати чоловіка своїми вимогами, хоча іноді в душі ворушилися підозри і неприємні емоції. Наприклад щодо квартири, затісної для трьох. Ну гаразд, влітку мала була у мами, але зараз — це ж просто неправильно, жити у такій тисняві. Тим більше, дівчинка росте, іще побачить щось не те. Щоправда, він платив за оренду зі своїх грошей і завжди забирав квитанції за комуналку, але ніколи навіть не натякнув на те, що варто щось змінити у житті. Чи то не сприймав її всерйоз? «Закрийся! — тут-таки гримала Уляна сама на себе. — Тобі мало, що він фінансує фактично всі закупи? Мало того, що взяв тебе з дочкою? А хто ти є? Королева краси? Моніка Белуччі? Ти повинна знати своє місце і дякувати за те, що маєш». Так вона розправлялася із собою, потім зітхала, дякувала за те, що має, і далі поводилася, як завжди, ні на що не претендуючи.

Так вони й жили — і не одружені, і не вільні, і не рідні, і не чужі. Щось у цьому житті мало помінятися, поза сумнівом, але що саме, коли і чому — невідомо.

Дорогою на роботу Уляна завозила Настуню до школи і там перекидалася кількома словами з Катькою або Черешенькою, які теж виконували щоденну мамчину роботу. Днями Черешенька примудрилася звихнути собі середній палець на правій руці і тепер ходила у пластиковій лангеті, показуючи всьому світові непристойний американський жест.

— Уявляєш!? Вони кажуть, що це типова травма для жінок, коли підтягують штани чи колготи.

Уявити це було проблематично.

— А ти як примудрилася?

— Як, як… Штани підтягала… як.

Уляна пирснула. Черешенька любила носити одяг меншого розміру, так вона здавалася собі стрункішою, але сідниці доводилося буквально втрамбовувати у брюки.

— Це виробнича травма. Хай чоловік платить тобі лікарняний.

— Ти жартуєш, а на дорозі всі думають, що я з них знущаюся. Бібікають, як придурки.

Черешенька водила машину з типово жіночою без-посередністю, тому не диво, що пластиковий фак викликав жваву реакцію.

— До речі, чоловік там для тебе якусь пошту отримав. Сказав, що може передати, але краще було б знайти час і подивитися разом.

— Пошту? — перепитала Уляна. — Яку? Невже Степанову справу?

— Мабуть. Я не знаю, які у тебе з моїм чоловіком амури, — вона посміхнулася, потім присіла до Світовиди. — Іди маму цьом, і будь уважною на уроках, бо вчителька на тебе скаржиться.

Після повернення з Гробків Уляна саме до Черешеньки звернулася по допомогу у справі Степанового батька. Точніше, до її чоловіка, що, як усі науковці, мав безліч знайомих з конференцій та симпозіумів і через них міг видобути копію справи Шагути-старшого з російських архівів.

Відтоді минуло вже кілька місяців, Вікінг не озивався — мабуть, за щоденним клопотом просто забув за цю дрібну справу. Набридати йому не хотілося, а інших приводів для розмови не траплялося. І от раптом приємний сюрприз.

— Мамо, пока, — помахала ручкою Настуня і вискочила з роздягальні.

На роботу Уляна запізнилася завдяки білявій вівці у кашкеті зі стразами, яка сиділа за кермом джипа з донецькими номерами. Однією рукою вівця тримала мобільний телефон, другою — підфарбовувала собі вії, і при цьому ще примудрялася курити довгу тонку цигарку. Чим вона крутила кермо, залишалося загадкою — хіба що силіконовими цицьками, які розривали пазуху у розрізі модного пальта. Подібних персонажів останнім часом багато розвелося на київських дорогах, бо кадрова політика нової влади будувалася тільки і виключно на уродженцях шахтарського краю — в міністерствах, управліннях, судах, на всіх рівнях влади кабінети займали донецькі. Обласні адміністрації, ба навіть Крим, теж страждали від цього лиха. Дійшло до того, що директорку школи мистецтв, що в ній займалася танцями Настуня, почали залякувати перевірками прокуратури і таки відправили на пенсію, замінивши випускницею Донецької консерваторії.

«Всьо буде Данбас!», — проголошували написи на парканах — чи то знущалися, а чи попереджали.

Попереду на тротуарі Уляна помітила знайому постать з повними торбами у обох руках. Леон-кілер, кур’єр, теж запізнювався сьогодні — а чи то вже повертався із завдання. Підвезти його було справою шляхетною, і Уляна пригальмувала біля бордюру — заразом відстала від донецького джипа, який муляв нерви своїми неадекватними маневрами.

— Леоніде Петровичу! Сідайте, доїдемо разом! — вона перехилилася через пасажирське сидіння, ґречно відкриваючи двері.

— Уляночко! Доброго ранку! Дякую вам, — він сів сам і почав влаштовувати поруч свої торби. Сухорлявий і невеличкий на зріст, разом із неодмінними сумками він зайняв весь вільний простір. — Ой, пробачте, я тут…

— Може, в багажник покладете?

— Та ні, дякую,