Читати книгу - "Нафта"

рибою та гнилими овочами; але ще й померанцями та жасмином. Човен заходив у порт, як і зазвичай, нескінченно довго. Коли пришвартувалися, стояв уже пізній вечір; а це означало, що стояла глупа ніч.

Троє Старців, слідом за якими йшов гурт, серед них був і Кармело, вийшли на берег і попростували в центр вуличками, що простягалися крізь старовинні будинки, на місці яких були лише вигрібні ями та сральники. Але відразу за ними виявилася гарна дорога, вимощена великими ххх з ххх, на узбіччі яких, окрім старих будинків, подекуди здіймалися церкви та невеличкі маєтки з дивовижними парадними дверима з ххх; трохи далі був невеличкий майдан, де, певно, розташовувався рибний ринок, але наразі навколо все було впорядковане й вимите; бруківка, на яку вилили відра води, що досі не висохла, вимивши її, вилискувала всіма своїми ххх неправильної форми, які тепер можна було чудово розгледіти. У провулку, що розташовувався у глибині майдану й куди звернули Старці та їхні супутники, була вузенька дорога, — вузькі східці, що їх теж гарненько вимили, біля скинії[202] у бароковому стилі, статуї в якій уже не зосталось, — котра вела на вищий рівень міських вулиць.

Нотатка 63

ЙШЛОСЯ ПРО ЗБОЧЕННЯ?

Наступного дня Карло підвівся рано. Світло, що просочувалося крізь щілини у жалюзі, було ще сірим. Наче флоберівський герой, він згадав про вечір напередодні й про те, що з ним трапилось. Безсумнівно, з ним трапилось диво. Ніби блаженство, воно наповнювало його життям. Йому хотілось підвести голову й здійняти очі до неба, щоб подякувати Господу: щастя, якого він, як він гадав, зазнав, було сильнішим за того, хто подарував йому його. Воно існувало незалежно ні від чого, як у атеїстів, які не вбачають іншого обрію, як своє власне життя.

Від жадання побачити Кармело увечері в «Тула» Карло тремтів. Почався новий розділ його життя. І його треба було прожити день за днем. І щоб здійснити це, тільки й треба було, що той номер телефону (який досі записаний на зім’ятому клаптикові паперу), один дзвінок, який уже зробити було легко й який уже став майже буденним, і зустріч у тому пекельному місці, що стало символом дивної прихильності долі.

Усе, що відділяло його від миті, коли він знову побачить Кармело — молодого, майже юного, незважаючи на чоло з облисілими скронями, за допомогою якого хтось чи щось вирішив зробити його вразливим і заздалегідь завдати йому болю, відкриваючи його неминуче майбутнє — можливо, як покарання за його невинність, — адже у майбутньому йому годі було чекати чогось, окрім злиднів, позаяк єдине його багатство — молодість, й іншого багатства у світі він не здобуде, — усе те, що відділяло його від нової зустрічі з Кармело, було для Карло порожнім. Вчинки й слова, якими він мусив заповнити цю порожнечу, були для нього бридкими. Настільки відворотними, що він не міг їх стерпіти. Можливо, до нього прийшла taedium vitae[203], яка поволі, а часом раптово, змінює життя? Кар’єра, ˂ його прагнення, влада (й читач про все це знає) видавались йому цілковитою дурістю, що взагалі не має ніякої цінності.

Можливо, тут мав місце «епохе», саме «епохе»[204].

Навіть кохання не могло поставити під сумнів і раптом зробити непотрібним усе те, що донині, наче для Безіменного[205], було реальним та цінним. Або ж і справді була крапелька кохання (у поезії Кармело, яку, втім, буржуа Карло не розумів): та по суті йшлося лише про секс. Секс мав змогу сам по собі наповнити життя й надати йому сенсу; слова й вчинки, пов’язані з сексом могли не мати кінця, бути завжди новими, завжди сповненими нетерпіння та нездоланного страху; Кармелів член міг налитися («Дружок стоїть», — казав він так само, як і «Пане, надворі дощ» чи «Спекотно, пане»), й щоразу це було ніби диво, яке спантеличує, змушуючи жити — спочатку подумки, а потім у спогадах — із перехопленим подихом. Бо рана, якої той збуджений член мав — з такою для нього природністю — завдати Карловій плоті, щоразу була смертельною: і тоді як для Кармело йшлося лише про миттєве бажання позбавити життя, затихнуши після впорскування свого білого й пахучого сімені того дня, для Карло відбувалося щось цілком протилежне — це була постановка, удавання смерті, якої він прагнув. Він прекрасно пам’ятав, як колись сам був чоловіком і мав такий самий пеніс, як Кармело. Він чудово пам’ятав цей стрімкий механізм, якому передувала наділена казковістю легенда про жіночі принади. Але все те було нічим, порівняно з його жіночою нетерплячою жагою, адже володіння кимось — це ницо у порівнянні з тим, щоб володіли тобою, силувати — це ніщо порівняно з тим, щоб бути присилуваним. Отож якщо усвідомити, що таке секс, й організувати його, він може чудово наповнити життя. Але щоб здійснити це, він потребував самотності, найабсолютнішої самотності. Самоти, для якої навіть Кармело був малозначущим й у певному сенсі ставав на заваді, принаймні тоді, коли його тіло не було просто засобом. Самотність, яка подарувала Карло, вже досвідченому в тому, що тільки-но почав опановувати як пасивний учень, безмір часу для насолоди.

Та вже час підводитися, незабаром треба йти в Евр[206], у багатоповерховий будинок ЕНІ! Це був чужий, білий, холодний, незворушний світ, як Полюс; від цієї думки Карло хотілось розреготатися. Він би так і зробив. Проте Карло швиденько підвівся. Тремтячи, він поглянув у люстро на свої груди та піхву, відчуваючи, що помирає від жадання, лише подумавши, що всім цим знову тішитиметься Кармело, котрий з нетерпінням прагне випустити сім’я, простодушно гадаючи, що лише задовольняє свій розбухлий член. Помившись та вбравшись, Карло опинився біля статуї Сальваторе Дульчімасколо. «Отакої, таж чи Кармело, — спитався, — насправді не викапаний Сальваторе Дульчімасколо?»

Нотатка 64

СУПУТНІ ПРИЧИНИ КЛІНІЧНОЇ КАРТИНИ

Буржуа не спроможний по-справжньому оцінити невинність, якщо вона відрізняється від тієї, про яку пишуть у шкільних підручниках чи яка є частиною неписаних правил поведінки в суспільстві. Більш того, він відчуває до простодушності расистську огиду. Обов’язок вигадали для того, щоб засуджувати простодушність, яка з ними не обізнана. Тим паче, що вона часто пов’язана зі злочинністю, а отже, якщо вона є чужою для культури, вона є поза законом. Завбачивши простодушність, буржуа завжди жахається й у найліпшому випадку вважає її нікчемним плодом власного способу життя, не знаючи й не бажаючи знати, яким може бути інший спосіб життя, частиною якого вона є. Й у такий спосіб, поєднуючи