Читати книгу - "Нафта"

її зі своїм життям, має змогу позбавитися її, умити руки, втекти від неї, обрізати нитку, що поєднує його з місцями, до яких вона має стосунок.

Наразі, позаяк, навіть якщо вона позбавлена символізму, у житті кожного все підпорядковується задуму нашої незбагненної волі, прийшов час відкрити все це Карло.

Наприклад, частиною задуму незбагненної Карлової волі було те, що неподалік його оселі у Паріолі, чи в Ольджаті, це вже за бажанням нашого читача, розташовувалась школа-ліцей.

Ця школа-ліцей уже кілька років була місцем, де продовжувались напади, сутички, її досі часом хтось захоплював. Навіть цими днями у школі фашисти влаштовували каральні заходи проти учнів-демократів, хтозна-чого зробивши їх показовими, хоч, певно, мали на те вагомі підстави.

Вийшовши з дому, Карло, відчиняючи дверцята свого авто, саме й побачив гурт цих фашистів. Чи ліпше б сказати, побачив краєм ока. Вони показалися в кінці вулиці, враз повернувшись до нього спинами, майже бігцем прямуючи на вулицю, котра йшла паралельно цій, вони були у такому запалі, що, хоч як уявляй щось інше, сторонньому спостерігачеві все одно постійно здавалося, що це вияв блаженної радості.

Він на кілька секунд побачив їхні обличчя. За таких обставин поганці — грубі кудлаї, одягнуті й чепурні, як і їхні вороги з лівого табору, зі засмаглими й довгобразими італійськими обличчями, на яких мерзенно поєдналися голод та нечисте сумління, — мали пробігти хутчіш або лишитись непоміченими в тіні; та тієї листопадової днини сонце сяяло, наче в тропіках. Тож на якусь мить, фактично залишившись відрізаними від інших, зостались лише красені (завдяки незабарній дії можна зробити таку блискавичну схематизацію, яка, втім, цілковито правдива). Вони теж були італійцями, сімнадцяти-, вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічними італійцями, ніби аж занадто італійцями, наче їх створили в лабораторії за розрахунками. Певна річ, хлопці були не надто високими, але й не були куцоногими чи з обвислим задом, їхня статура не дуже нагадувала середню, але вони були вищими саме настільки, щоб бути схожими на молодих спортсменів. У них були по-спартанському широкі плечі. Штани, надзвичайно тісні у стегнах, але широкі в штанинах, особливо широкими були вони внизу, із широкими, товстими закотами внизу халяви, над черевиками, підкреслюючи їхню статурність, як у ставних молодиків. Вони також мали довге волосся, та оскільки прадавня стриманість не дозволяла їм, щоб волосся огидно теліпалося по плечах, як у хвойд, і як наразі вони теліпаються у молодих люмпен-пролетарів з периферії, їхні чорні, кучеряві, густі, ніби буйні весняні трави з густим та міцним корінням, гриви навіть не прикривали потилицю.

Вони стискали в руках поперечки або засуви, на які було намотане чорне сукно; чи то була зброя, чи хоругви, розгледіти було важко, й у тому була частина, хай і зовсім малозначущих, таємниць міських партизанських воєн. Коли вони бігли, їхня мужність, якою наразі нехтували, як і власним пенісом, розпалившись від неймовірного громадянського завзяття, виявлялася майже непристойно. На них були настільки тісні у стегнах штани, що їхні члени були геть-чисто на видноті, і пеніси й мошонки, але вони були сплющені в одну м’яку масу загадкової форми, що то тут, то там вип’ячувалась під блискавкою на штанях, ніби член той не мав набутиa[207] своєї звичної звірячої форми, а був лише ношею, якістю, прикметною рисою, набагато функціональнішою за своє призначення, врешті-решт, дуже простою. Але вони не звертали на все це уваги. У цю мить ця думка не лише була далекою для них, вона, можливо, ніколи навіть не приходила їм у голову. Вони несли величезну ношу власної мужності, приплющену тісними штаньми, ніби незбагненну загрозу, щось, що в ту мить було лише додачею, але водночас було всім, центром їхнього тіла, а отже, й світу, над яким вони хотіли панувати.

На мить груди Карло налилися, ніби вим’я у корови, яку не доїли кілька днів; він волів годувати, відчував жагуче, несамовите, нестримне бажання: годувати, аж допоки не вигодує себе всього й не помре від виснаження просто там на землі, на тому мерзенному асфальті. Оці володарі землі, що зійшли на неї невідомо звідки й уже так рішуче налаштовані на ній лишитись, так добре знаючи її, мусять виссати його, бо мають на це право, мають право навіть на те, щоб позбавити його життя. Та ця маячлива жага, яка охопила його груди, була нічим у порівнянні з таким подібним і водночас протилежним жаданням унизу живота. Там таїлося інше бажання молодих володарів, яке потрібно задовольнити, те, яке у свою чергу відчувають вони: бажання давати й помирати, навіть коли вони того зовсім не усвідомлюють, бажаючи відчути лише їм відому насолоду. А те, що бажання зазнати цієї насолоди було настільки ж швидкоплинним свавіллям, наскільки жорстоким, а усвідомлення всього цього було не вагоміше за подув вітру, це зовсім не зменшувало, а навпаки, посилювало бажання віддатися їхній волі, вдовольняти їх, віддатися їхній безжальній, грубій волі, дозволяючи чинити, як вони самі захочуть. Найбільше зачаровувала саме їхня недбала природність, поспіх, навіть незважаючи на те, що вони — буржуа. Зрештою, навіть їхній вибір у політиці був недбалим, поспішним, природним і свавільним.

Карло дивився на них, як на Ієрофанії[208]. Звідки вони? Що змусило цих молодих італійців стати фашистами? Через яку сукупність подій — і з якими місцями вони пов’язані? — вони з такою точністю з’явилися на цій дорозі (а також на інших)?

Яка Евристика сформувала їхню поведінку, що видавалась настільки безпомильно організованою?

Хай там як, а одне було напевне: вони здавалися володарями й отримали права, властиві володарям. Вони б заволоділи й запліднили, лише якби самі того забажали. Та їхнє прагнення було таким же нестримним, як і їхній біг: його неможливо було вдовольнити.

Нотатка 64

ОСТАННІЙ ВЕЧІР У «ТУЛА»

Як і зазвичай, Карло прийшов у «Тула» дуже рано, коли там ще нікого не було, коли глибока загальнодержавна печаль у тому ресторані проступає найбільш неприховано, освітлена вогнями, що вже викликають нудоту. У галереї гардеробної він не побачив вузькочолого обличчя Кармело з облисілими скронями, з пухкими губами та всезнаючими очима, що усміхався б змовницькою усмішкою непідлеглої людини. Мабуть, він усередині марудиться з пальтами пари відвідувачів, іноземців, що сидять за столиком. Сідає і їсть, а за ним приглядає ватага офіціантів з півдня, які ставляться до нього з іронічною недовірою, як ставляться до самотньої й незахищеної людини, людини поза правилами, але водночас і з добротою, адже вони з ним мають спільні корені. Та ось заклад помалу залюднюється, й ось неминуче-фатально, ніби