Читати книгу - "На запах м’яса"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 100
Перейти на сторінку:
не виходь. Не відчиняй. Ніби нема тебе вдома…

— Добре, — збентежено прошепотіла Уляна. Радість щезла. День — чорний. Притулилася до вікна, заклякла.

Тома злізла з моторолера, хижо зиркнула на синю «Волгу», що вона стояла біля Майчиного двору, буцнула ногою хвіртку — хвіртка рипнула, розчахнулася. Тома ступила крок на подвір’я підлої курви, роззирнулася — з уламка металевої арматури, що вона стирчала з огорожі, злетів великий чорнющий крук, закружляв над Томою, підганяв: «Кру-кру…»

Тома усміхнулася мстиво-зухвало, висмикнула арматуру із землі, пішла до Майчиної хати.

До ґанку лишалося метрів п’ять-шість, коли двері білої хатинки розчахнулися, на поріг вийшла Майка — заспана, у білих трусах і білому прозорому топі, крізь який цицьки стирчали. Позіхнула. Побачила Тому, завмерла… Томі здалося: злякалося курвисько до смерті.

— Що?.. Не чекала?.. — лють вихлюпнулася не криком, хижим сичанням.

Перехопила арматуру зручніше, пішла на Майку.

— Стійте! — почула раптом.

Озирнулася: бородань Санджив перескочив огорожу, що вона відділяла Майчине обійстя від вулиці, уже біг курвиним городом до Томи, топтав огірки-помідори.

— Зачекайте…

Добіг, заступив Майку, а до неї вже не більше метра — доплюнути можна. Захекався, усміхався, простягнув до Томи руки.

— Ну, що ви робите? Киньте залізяку. Ви ж гарна людина… Добра…

— Та пішов ти! — гаркнула Тома люто, замахнулася — як дасть металевою арматурою Сандживу по голові.

Санджив зламався і впав: кров із голови фонтаном. Майка закричала, побігла до хати. Замкнула двері. Трусилася:

— Ой, мамо… Ой, матінко…

Від Уляниного двору до Томи вже біг переляканий Петро.

— Томо… Боже правий…

Тома стояла посеред Майчиного двору із закривавленою арматурою в руці, дивилася на нерухомого Санджива — очі скажені, труситься.

Петро кинувся до Санджива, — пульс знайти чи що там ще в таких випадках роблять, — руку простягнув і відсахнувся, аж на землю впав. Рука в крові, під головою Санджива — калюжа червона.

— Господи… Ти ж його вбила!

Тома не відповідала. Роззиралася навкруги божевільними очима, наче вперше той Лупин хутір бачила. Петро поліз до дружини, вихопив арматуру з її руки.

— Це… я зробив! Випадково… Томо! Чуєш? Їдь звідси! Томо!

Тома скосила очі на нерухомого Сашка.

— Не вийде… — прохрипіла, наче з інших світів. — Курва та… бачила…

— Ми їй грошей дамо! — вигукнув Реп’ях безпорадно.

Заплакав. Однією рукою стискав арматуру, наче не мав тепер права й на мить її відпустити, другою поліз до кишені, витягнув заначку.

— Ось! Хату за три продав… Не за півтори! Заначку тримав… Подарунок на день народження тобі купити хотів. Шубу! З Уляною домовився, що купить у Києві… Гроші їй привіз, а Уляни… — Петро кинув тоскний погляд на Улянині вікна. — …А її вдома нема! Не дочекалася… Поїхала! Тільки дівчина бачила… Я вмовлю її! Їдь додому!

Тома смикнулася, та до моторолера не побігла. Впала навколішки біля мертвого Сашка, торкнулася його рукою. Відсахнулася, скрутилася на землі поряд, зайшлася — вила тихо, трусилася.

— Ой, людоньки!.. Ой, що ж я наробила?! Ой, Божечку… Ой, Божечку! Ой, не можу…

Реп’яха теліпало, вгамувати тремтіння не міг. Кинув арматуру, запхав бакси назад до кишені, вхопив жінку за плечі, відірвав від землі.

— Томо! Ти мене чуєш? Їдь звідси! Замкнися в хаті! Ні з ким не говори! Чуєш? А я… Згодом… До міліції поїду… Зізнаюся! Дівчину спочатку вмовлю, а потім поїду.

Тома обхопила чоловіка руками, припала до нього.

— Як же я без тебе? Як же я?.. Це ж я… Я! Думала, ти мене до Києва відправив, а сам до дівчини… На хутір! Думала, коханку собі завів.

— Сонце моє! Нікого мені, крім тебе, не треба! Краще я відсиджу, ніж ти… Доня он скоро приїде… Як без мамки? Томо, благаю… Їдь!

Тома завмерла на мить, відірвалася від чоловіка — трусилася, та мізки вже працювали. На Санджива зацьковано зиркнула.

— Поховаємо… давай! Ніби поїхав! Він часто їздив кудись… — виривала із себе по слову. — А дівчині грошей дамо. Усі, що є! Ті бакси… І в мене на товар ще тисяч двадцять гривень відкладено!

— Та як?..

— Шукай лопату, Петре! Не віддам тебе! Не віддам! — Трусилася, мов у лихоманці. — А я… до дівчини…

Посунула до Майчиної хати. Роззиралася, та Лупин хутір занімів: пташки не літали, крук зник. Загрюкала у двері.

— Відчини! Благаю… — плакала під дверима. — Врятуй нас! Чуєш? Врятуй… Колись же і тебе хтось врятує! Чуєш? Відчини!

Петро лопати не шукав: зірвав брезент із Майчиного дирчика, накрив ним Санджива. Хитався телепнем, дивився на дружину безпорадно. «То моя вина, — билося. — Мені сидіти!»

Майка відчинила двері так раптово, що Тома відсахнулася, упала на ґанок, заридала.

— Врятуй… — усе товкла. — Ніхто не винен… Випадково все сталося… Ти ж бачила…

Скосувала очі на дівчину — тремтіла у дверях, в одній руці ніж кухоний, у другій — дровиняка.

— Що вам зробила?! — закричала-заплакала Майка. — Не підходьте! Сашка за що? І мене вб’єте?! Щоби мовчала…

— Боронь Боже! Що ти таке кажеш? Хіба ми вбивці які? Нещасні… Нещасні! — Тома вхопила Майку за ноги, притулилася до них. — Гроші візьми… Благаємо! І мовчи. А ми Саню-жида поховаємо… Ніби він…

— Я чула!

— До кінця своїх днів молитимемося за тебе! Не вбивай! Доня в нас! Поможи! Усе, що маємо, віддамо!

Майка безпорадно зиркнула на те місце, де лежав Санджив, та побачила лише сірий брезент.

— Півтори тисячі доларів прямо зараз бери! Ще двадцять тисяч гривень із дому привезу! За годину!

— І «Волгу»! — хижо вигукнула Майка раптом. Увіп’ялася очима в Тому, наче питала: «Ви скільки за свою свободу віддати ладні? А? Зараз перевіримо!»

— Сьогодні ж до нотауріса піду, — почула глухий голос Реп’яха. — Перепишу.

Ішов до дівчини, хитався, мов п’яний. Витяг із кишені дорогоцінну заначку, поклав Майці під ноги.

— І водійські права! Мені права потрібні! — зухвало виголосила Майка.

Тома відірвалася від Майчиних ніг, глянула на дівча зацьковано.

— Завтра ж будуть… — прошепотіла. — У мене є знайомий… у ДАІ…

На мить над хутором зависла важка трагічна тиша. Троє живих, знесилених, переляканих, неадекватних людей дивилися на сірий брезент, під яким стрімко хололо тіло Сашка Задуми. Він називав себе Сандживом, що санскритом означає «відновлення», і якщо те ім’я мало силу, готувався тепер відновлюватися

1 ... 86 87 88 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На запах м’яса"