Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Увечері 9 січня Ел Ульбріксон зібрав хлопців на човновій станції і видав жорстке застереження: усі, хто з’явиться на збори університетських екіпажів наступного понеділка, сказав він, «мають бути готові взяти участь у найвизначнішому і найвиснажливішому веслувальному сезоні для університету Вашингтона». Після багатьох місяців розмов про олімпійський рік він, нарешті, настав. Ульбріксон не хотів, щоб хтось недооцінив, що поставлено на карту, чи яку жорстоку ціну доведеться заплатити за участь.

Коли Джо прийшов у понеділок на човнову станцію і поглянув на дошку, він був здивований побачити своє ім’я у списку екіпажа університетського човна номер 1, а також імена Коротуна Ханта та Роджера Морріса. Після веслування в 3-му і 4-му човнах протягом усієї осені Джо не міг зрозуміти, чому його раптом підвищили. Як з’ясувалося, насправді, це не було справжнє просування у статусі. Ульбріксон частково відновив деякі зі старих призначень у човни з 1935 року, винятково на тимчасовій основі. Він хотів провести перші кілька тижнів тренувань, відпрацьовуючи основи. «Як правило, — казав він, — хлопці перебувають у більш сприйнятливому для вказівок настрої при роботі зі знайомими товаришами по команді». Проте щойно вони почнуть веслувати в ритмі перегонів, він розіб’є склади команд, і знову кожен буде сам за себе. Тож призначення в човни, зрештою, не багато означали зараз.

Отже, усі вони знову вийшли на воду. Протягом решти січня і всього лютого вони веслували 6 днів на тиждень із позицій чверті слайду і половини слайду, виконуючи короткі гребки, щоб зосередитися на техніці. Вони відтреновували старт перегонів. Вони працювали над своїми індивідуальними слабкими сторонами. Через кожні кілька днів снігові пориви налітали на озеро Вашингтон. Коли не сніжило, було пронизливо холодно і вітряно. Вони веслували за будь-якої погоди. Деякі з них були одягнуті в поношені тренувальні костюми, інші — недоречно у шорти і в’язані шапки. Оператори з «Юніверсал Пікчерс» приїхали і відзняли короткий хронікальний кінофільм із ними, про всяк випадок, якщо знадобиться для Олімпійських ігор. Іноді вони влаштовували короткі перегони один проти одного. Номінальний перший човен, у якому був Джо, часто приходив третім. Третій човен, зазвичай, фінішував першим. Ульбріксон помітив, що хлопці у човні Джо стартували, потім втрачали свій ритм, згодом відновлювали і знов-таки втрачали його, по три рази за одні перегони. У них було найгірше захоплення серед трьох основних човнів.

Одного сірого дня в лютому Ульбріксон плив за хлопцями в катері, намагаючись виправити проблеми в першому човні, і дедалі більше розчаровувався від марності своїх зусиль, коли помітив Джорджа Покока, що веслував наодинці парними веслами віддалік. Він прокричав хлопцям: «Шлях, достатньо!» і швидко перевів катер на холостий хід, усе ще дивлячись на Покока.

Хлопці помітили дальній погляд Ульбріксона і розвернулися на своїх місцях, щоб побачити, на що він дивиться. Покок витав над водою ніби без жодних зусиль, а його човен виглядав ефірним, нематеріальним у легкому тумані, що стелився над озером. Його струнке випрямлене тіло ковзало вперед і назад у човні плавно, без затримок і зупинок. Його весла входили у воду і виходили з неї безшумно, і широкі, гладкі кола розпливались у темній воді уздовж бортів його човна.

Ульбріксон зграбастав мегафон, жестом погукав суднобудівника підгребти до човна і промовив: «Джордже, скажіть їм, чого я намагаюся навчити їх. Скажіть їм, чого ми тут намагаємося добитися». Покок повільно обігнув човен, м’яко поговорив із кожним хлопцем по черзі, кожного разу злегка нахиляючись у бік їхнього довгастого кедрового судна. Потім він помахав Ульбріксону і погріб далі. Минуло не більше від трьох хвилин.

Коли Ульбріксон гаркнув: «Веслуй!», хлопці жваво вивели човен уперед, а їхнє захоплення і веслування раптом стало чітким і втратило всі недоліки. З тієї миті Джордж Покок почав супроводжувати Ульбріксона в його тренерському катері майже кожного дня, закутаний у пальто і шарф, у фетровому капелюсі, насунутому на вуха, роблячи помітки і звертаючи увагу Ульбріксона на певні деталі.

Загалом Ульбріксон був задоволеним. Незважаючи на складну погоду і перемінні здобутки човна номер 1, справи значно прогресували; випробування на час були багатообіцяючі як для початку сезону. Із вливанням нової крові з торішнього видатного човна першокурсників, він знову зіткнувся з дилемою, маючи занадто багато талантів на воді. Деколи було важко відокремити хороших від видатних, а видатних від іще видатніших. Проте на кінець лютого в його голові почали вимальовуватися тверді переконання щодо того, як має виглядати перший університетський човен — човен для Берліна, хоча він ще не був готовим обговорювати це з пресою або, власне, із хлопцями. Поки вони змагаються один з одним на рівних умовах, їхнє вдосконалення, ймовірно, триває. Принаймні одне було очевидно: якщо університетська команда Вашингтона курсуватиме водами Лангер-Зее в Берліні цього року, Боббі Мок сидітиме на кормі з мегафоном біля рота.

Зростом 1.74 метра і вагою 54 кілограми, Мок мав майже ідеальний розмір для рульового. Джордж Покок, по суті, проектував свої човни таким чином, щоб вони були оптимально ефективні з керманичем саме такої ваги. Ще менша вага була зазвичай бажана, але тільки за умови, що людина володіла силою для керування човном. Як і жокеї, рульові часто зі шкіри геть лізли, щоб підтримувати свою низьку вагу — вони голодували, вживали проносне, тренувались до знемоги, проводили довгі години в парній, намагаючись із потом скинути кілограм чи два. Іноді веслярі, котрі вважали, що рульовий обтяжує їхній човен, брали справу у свої руки і замикали своїх мініатюрних капітанів у парній на кілька годин. «Типова наруга над рульовим»,