Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

— казав пізніше, сміючись, один керманич команди Вашингтона. У випадку Боббі Мока залишатись маленьким ніколи не було великою проблемою. І в будь-якому разі, навіть якщо він набирав додатковий кілограм у тому чи іншому місці, приблизно півтора кілограма, присвячених його мозкові, більш ніж компенсували це.

Найперше завдання рульового — направляти човен на прямий курс протягом перегонів. У човні Покока в 1930 роках рульовий управляв кермом, притягуючи пару тросів на кормі, у кінці якої знаходилась пара дерев’яних штифтів, званих «сигнальними молотками», тому що іноді вони використовувались для підняття швидкості ходу за допомогою стукання по твердій евкаліптовій «сигнальній дошці», що кріпилася до боку човна. Коли 8 дуже великих чоловіків перебувають у постійному русі в судні завширшки 60 сантиметрів, і дме вітер, а приплив або течія невпинно намагаються зіштовхнути їх із курсу, управління кермом — завдання геть не просте. Але це найменше, чим рульовий мав перейматися.

Із моменту, коли човен спущений на воду, рульовий — капітан судна. Він має здійснювати контроль, як фізичний, так і психологічний, над усім, що відбувається в човні. Хороші керманичі знають своїх веслярів із середини і ззовні — їхні індивідуальні сильні і слабкі сторони, а також знають, як отримати максимальну віддачу від кожної людини в будь-який конкретний момент часу. Вони мають силу характеру, щоб надихнути виснажених гребців веслувати потужніше і викладатись більше, навіть коли все здається втраченим. Вони мають енциклопедичне розуміння своїх опонентів: якій стратегії перегонів ті віддають перевагу, коли вони ймовірно почнуть спринт, коли воліють перейти в режим очікування. Перед регатою керманич отримує план перегонів від тренера, і він несе відповідальність за точне його втілення у життя. Але в ситуації, настільки мінливій і динамічній, як веслувальні перегони, обставини часто різко змінюються, і тоді плани мають бути викинуті за борт. Рульовий — це єдина людина в човні, яка дивиться вперед і здатна побачити, як складається поле бою в процесі перегонів, і він має бути готовим швидко зреагувати на непередбачені події. Коли план перегонів не приносить очікуваних результатів, рульовий має на власний розсуд знайти нове рішення, нерідко за частку секунди, і швидко та рішуче донести його до екіпажа. Часто це породжує багато крику і багато емоцій. У перегонах за олімпійську золоту медаль екіпажа Каліфорнії в Амстердамі в 1928 році Дон Блессінг утнув таке, що «Нью-Йорк Таймс» назвала «одним із найвидатніших виконань диявольського завивання, яке будь-коли чули на планеті Земля... А яка мова, який словниковий запас! Усі закрили очі і чекали свисту остаточного жорстокого удару батогом упоперек спин рабів на галерах». Одним словом, хороший рульовий є захисником, уболівальником і тренером в одній особі. Він є глибоким мислителем, хитрим як лисиця, натхненником і, почасти, найжорсткішою людиною в човні.

Маленький Боббі Мок був усім цим і навіть більше. Він виріс у Монтесано, туманному невеличкому лісозаготівельному містечку на річці Чехаліс на південному заході штату Вашингтон. Це був вологий, темний світ; світ, де домінували великі дерева, великі вантажівки і великі люди. Масивні тиси і кедри росли в туманних горах за межами містечка. Великовагові лісовози удень і вночі гуркотіли через місто по 41-му шосе на своєму шляху до лісопилок в Абердіні. Дужі лісоруби в товстих фланелевих сорочках і гірських черевиках походжали туди-сюди по головній вулиці, грали в пул у більярдній залі «Зірка» по суботах і сиділи в кафе «Монтесано», літрами п’ючи каву недільними ранками.

Батько Боббі, Гастон, — швейцарський годинникар і ювелір, був невеликим чоловіком. Але він був видатним членом громади, гордим учасником добровільної пожежної команди і прославився тим, що проїхав на першому автомобілі 19 кілометрів від Абердіна до Монтесано. Цю подорож він здійснив за приголомшливі півтори години. Коли Боббі було 5 років, невдала операція з видалення апендикса мало не вбила хлопчика. Після одужання він залишався низькорослим, худим і хворобливим, страждаючи на важку астму протягом усіх років у початковій школі та навіть після неї. Вирішивши не дозволяти своїй слабкості і статурі стати завадами на його шляху, у середній школі він заходився займатися кожним видом спорту, про який лишень міг подумати, по-справжньому не освоївши жодного, але вперто граючи у всі з них. Не досягши успіхів у шкільній футбольній команді, він та інші хлопці, котрі не були достатньо великими, щоб пройти відбірковий тур, збирались на пустирі внизу Броад-Стріт поруч із його будинком і грали у безладний слабкий футбол, не користуючись шоломами, наколінниками чи рукавичками. Найменшого з малих хлопців на пустирі, Боббі, завжди вибирали останнім, і хоча він проводив більшу частину кожної гри обличчям у грязюці, пізніше цим досвідом юнак завдячував багатьом своїм подальшим успіхам у житті. «Не має значення, скільки разів тебе зіб’ють, — казав він своїй доньці Мерилін. — Важливо те, скільки разів ти встанеш». У випускному класі середньої школи, однією лише силою волі, він виграв спортивну нагороду — з усіх мислимих можливостей — у баскетболі. І півтора кілограма сірої речовини, які він носив у своєму черепі, добре служили йому в класі. Він закінчив навчання найкращим учнем свого класу, і йому була надана честь виголосити прощальну промову на випускних урочистостях школи Монтесано у 1932 році.

Вступивши до університету штату Вашингтон, Боббі поставив собі за мету стати рульовим. Як і все інше, до чого примірявся, він мусив боротися не на життя, а на смерть, щоб отримати місце на кормі одного з човнів Ела Ульбріксона. Але щойно він опинився на цьому місці, його завзятість швидко завоювала прихильність тренера. Як і всі інші на човновій станції, Ульбріксон незабаром відкрив, що Мок, схоже, не зовсім добре і комфортно почувався на місці рульового лише в одному випадку — коли його човен лідирував. Щойно він бачив інший човен попереду, щойно в нього був об’єкт для подолання чи перемоги, хлопець запалювався. До 1935 року Мок орудував мегафоном у юніорському човні, який конкурував із Джо та іншими другокурсниками за статус першої університетської команди того сезону. Він не був популярним вибором.

Мок витіснив хлопця, якого його товариші по команді дуже шанували і з яким веслували протягом двох років, та вони спочатку відмовлялися виказувати Моку повагу, від якої цілковито залежить